15

Я тихо відчиняю вхідні двері, намагаючись не шуміти. У квартирі темно і тихо – усі вже сплять. Серце досі б'ється в якомусь особливому ритмі, а губи постійно складаються в посмішку. Щось тепле переливається десь у грудях, не дозволяючи заспокоїтись.

Обережно роззуваюся, незграбно зачіпаючи парасольку, що стоїть поруч. Вона з тихим стукотом падає, і я завмираю, прислухаючись до тиші. Начебто обійшлося.

Раптом у вітальні спалахує світло, яскравою плямою розрізаючи темряву коридору. Я здригаюся і різко обертаюся.

На дивані, закутавшись у плед, сидить Ліза. Її кучеряве волосся розпатлане, а вона сама сонно потирає очі.

— Ти чого так пізно? — питає вона, позіхаючи. — Вже майже дванадцята.

Я видихаю з полегшенням. Чомусь перша думка була про маму – не хотілося б, щоб це виявилась саме вона.

— Робота, — коротко відповідаю, знімаючи пальто. — Ти чого не спиш?

— Фільм дивилася, — вона потягується, по-котячому вигинаючи спину. — Їсти будеш? Мама тобі залишила на плиті.

— Ні, не хочу, — хитаю головою. — Зараз руки помию і спати.

Я йду у ванну, відчуваючи, як напруга потихеньку відпускає. Сьогоднішній вечір здається якимось нереальним, наче я побувала в іншому вимірі. Його слова, його запах, його посмішка... 

— То був твій начальник? — Раптом вимовляє Ліза, коли я виходжу з ванної.

Я завмираю на місці, не одразу розуміючи, про що вона.

— Що? — перепитую, намагаючись виглядати спокійно.

— Ну, той, хто тебе підвіз, — Ліза дивиться на мене уважно, без звичної іронічної посмішки, з дивною обережністю та легким острахом. — Роман Олексійович, так?

Я відчуваю, як кров приливає до щік. Прокляття, вікно її кімнати виходить просто у двір.

— Так, — повільно відповідаю я. — Це був він.

Ліза скидає брови, на її обличчі з'являється якийсь новий, вивчальний вираз, ніби вона бачить мене вперше.

— О-о-о, — простягає вона багатозначно. — І як це ви...

— В офісі була евакуація, — швидко перебиваю її. — Спрацювала пожежна сигналізація. Ми затрималися, і він просто підвіз мене додому, от і все.

Ліза примружується, явно не вірячи моєму байдужому тону.

— Просто підвіз, значить? — у її голосі прозирає недовіра.

— Так, Ліз. Просто підвіз, — я намагаюся говорити рівно, але щось усередині починає закипати. — Але мамі про це знати не обов'язково. І ти, будь ласка, не вибовкай їй нічого, гаразд?

Ось тепер на її обличчі розквітає хитра розуміюча усмішка:

— А навіщо приховувати, якщо він тебе просто підвіз? — вона трохи нахиляє голову, як завжди робить, коли відчуває, що зловила когось на протиріччі. — Може там щось…

— Нічого там немає, Лізо! — Мій голос раптово зривається на підвищений тон, руки починають тремтіти. — Не вигадуй, заради Бога! Він мій одружений начальник, а я його підлегла, зрозуміло? І між нами нічого не може бути, навіть не фантазуй на цю тему!

Ліза здивовано моргає, явно не чекаючи такого тону. В її очах з'являється щось схоже на образу.

— Гаразд,— примирливо каже вона, піднімаючи руки. —Мовчу. Нічого мамі не скажу.

Вона піднімається з дивана, все ще закутана в плед, і прямує до своєї кімнати:

— На добраніч, — кидає вона через плече, вже не дивлячись на мене.

— На добраніч, — тихо відповідаю я, дивлячись їй услід.

Коли за нею зачиняються двері, я різко видихаю, тільки зараз розуміючи, що весь цей час майже не дихала. Що зі мною діється? Я ніколи раніше не огризалася на Лізу так. Навіть коли вона виводила мене з себе своїми витівками.

Проходжу на кухню, наливаю собі води. Рука трохи тремтить, коли я підношу склянку до губ. Усередині розливається дивне почуття провини перед Лізою, перед мамою. І перед самою собою.

Чому я так відреагувала? Чому мені раптом стало важливо, щоб ніхто не знав, що Роман Олексійович підвіз мене? Адже справді нічого такого не сталося. Він просто допоміг дістатися додому. Звичайна ситуація. 

Але я знаю, що це неправда. Щось таки сталося. Щось невловиме, не виражене словами, але таке важливе, що я злякалася, коли Ліза мало не витягла це на поверхню. Я згадую, як наші плечі майже стикалися в тісній комірчині, як наші пальці випадково зустрілися, коли я жестикулювала, розповідаючи про Лізу, і як його очі в напівтемряві здавались темнішими, ніж звичайно, коли він дивився на мене.

Роман Олексійович. 

Рома... 

Цей варіант його імені раптом відгукується в мені чимось теплим і забороненим. Я майже злякано зупиняю цю думку, не розуміючи, звідки вона взялась.

Ставлю склянку на стіл і повільно опускаюсь на стілець. Думки плутаються, але одна виходить на передній план, лякаючи своєю ясністю: ця людина впливає на мене сильніше, ніж я могла припустити. І це мене відверто лякає. Адже я ніколи не цікавилася одруженими чоловіками. Для мене це було табу, межа, яку не можна переступати. І ось тепер я сиджу на кухні, згадуючи його «ти розумниця, Даш», і відчуваю, як усередині все перевертається від однієї думки, що завтра побачу його знову. 

Господи, у що я вплутуюся?