8

Я вперше у кімнаті відпочинку.

І вона справді затишна: кілька невеликих столиків, м'які крісла біля стіни, а в куті акуратно розташована кухонна зона. Габаритна кавомашина стоїть на окремій стійці, поруч — чайник, кілька банок з чаєм, білосніжні чашки і контейнери з печивом. Все дуже акуратно та охайно.

Тут уже є декілька людей, але побачивши нас, вони одразу замовкають. Віка безупинно продовжує тараторити, показуючи мені де що знаходиться, навіть не помічаючи, як у кімнаті стало тихо. Колеги, трохи завагавшись, по черзі встають, викидають порожні паперові стаканчики у смітник і починають повільно виходити. Кілька людей дорогою кидають обережні погляди у сторону Віки, але та, схоже, нічого не помічає. 

На якийсь момент я надаю цьому значення, але одразу забуваю, трохи видихаючи, коли за останнім зачиняються двері. 

— Ну, тепер вся кухня в нашому розпорядженні, — з легкою посмішкою каже Віка і запрошує мене озирнутися.

Тут і справді дуже красиво. 

— Яку каву будеш? — Запитує Віка, підійшовши до апарату. 

Я вибираю американо з молоком і вже незабаром тримаю в руках свій напій, насолоджуючись приємним ароматом кави. Ми вирішили взяти чашки замість паперових стаканчиків, і я відчуваю, як тепло кераміки приємно зігріває пальці. 

— Все ж таки робота над проектом була дуже цікавою, — кажу я, обережно відпиваючи.

— Так, — погоджується Віка, роблячи ковток. — І ти впоралася чудово.

Я усміхаюся.

Ми не поспішаючи попиваємо каву, перекидаємося ще кількома фразами, і в якийсь момент у Віки лунає дзвінок. Вона саме підносить чашку до губ, але звук змушує її завмерти.

— Ну звісно, все як завжди… — бурмоче вона, закочуючи очі і ставлячи чашку на стіл.

Віка дістає телефон, швидко пробігається поглядом по екрану і зітхає.

— Мені треба відповісти. Зараз прийду.

— Звичайно, — киваю я, а вона вже встає і прямує до виходу.

Залишившись сама, я роблю ще один ковток кави і з легким здивуванням ловлю себе на думці, що день ще не закінчився, а я вже не лише впоралася з першим завданням, а й, схоже, знайшла приятельку. Не думала, що все складеться так вдало.

Я кидаю погляд на кавомашину. Велика, масивна — явно не найдешевша модель. Тут стільки різних функцій та напоїв, що одразу й не розберешся. Цікаво, як усім цим користуватись?

Вставши з-за столу зі своєю чашкою, я роблю кілька кроків до кавомашини, машинально розглядаючи панель управління. Цікавість бере гору — таки хочу роздивитись, як вона влаштована. Допиваю каву, а потім, не роздумуючи, підставляю чашку знову та натискаю кнопку. Включаю апарат, вдихаю приємний аромат, чекаю, поки вона задзижчить...

— Як вам кава?

Низький голос лунає так несподівано, що я здригаюся, ледве не зіштовхнувши чашку. Різко розвертаюся.

Це Роман Олексійович.

Він стоїть у дверях, уважно на мене дивиться, тримаючи руки в кишенях штанів. Куточок його губ трохи піднятий вгору.  

— Ой, — виривається в мене, скоріше за інерцією. Я не очікувала його побачити. Здається я тільки зараз помічаю, що сьогодні на ньому сірий костюм, і в голові мимоволі проскакує думка, що він йому личить набагато більше, ніж попередній.

— Щось не так? — Він дивиться з легкою усмішкою.

— Ні, я… — я запинаюся, а потім, раптом схаменувшись, пропоную: — Може, вам теж кави?

І відразу замовкаю, трохи червоніючи від незручності. Звичайно, для цього сюди й приходять, але… Він же начальник, а не якийсь звичайний працівник. Як же бути? 

Роман Олексійович на мить затримує на мені погляд, а потім без зайвих слів проходить усередину. Спокійно бере собі чисту чашку, підставляє її під струмінь і натискає потрібні кнопки, засунувши руки в кишені штанів. 

— Не відмовлюся, — посміхнувшись, таки відповідає він, піднявши на мене погляд, від чого по шкірі мимоволі пробігли мурашки. 

У кімнаті повисає тиша, що порушується лише рівним гулом кавомашини.

Я невпевнено киваю, попередньо вже забравши свою чашку і трохи відійшовши убік. Видихаю, змушуючи себе розслабитися, і спершись попереком об стільницю, повільно відпиваю свій напій.

Роман Олексійович чекає, спостерігаючи за процесом приготування, і в його позі відчувається якась ненав'язлива розслабленість. Він тримає руки в кишенях штанів, трохи відкинувшись назад і невагомо переносячи вагу з однієї ноги на іншу. 

Я повільно попиваю каву, крадькома кинувши на нього погляд, і помічаю, наскільки в нього приємні риси обличчя. Зараз він виглядає зосередженим, зануреним у якісь свої думки, але навіть так видно, наскільки він добродушний і ввічливий, і від цього у грудях з'являється якесь дивне тепло. Наче він… сонячний. Я вперше зустрічаю таку людину, від якої настільки віє добротою і світлом. 

— Ваш проект вийшов справді чудовим, — раптом каже Роман Олексійович, трохи повернувши голову в мій бік. — Гідний результат. 

Я миттєво відчуваю, як жар пробирається до щік. Намагаюся приховати збентеження, але не впевнена, що це вдається.  

— Дякую, — щиро промовляю я, а потім, трохи повагавшись, все ж зізнаюся: — Але мені допомагали. 

Він дивиться з легким прищуром, ніби вже знає відповідь. Тим часом дзижчання припиняється, говорячи про те, що напій готовий, і в кімнаті знову настає тиша. Але Роман Олексійович не поспішає забирати його. 

— Дайте вгадаю. Вікторія?  

Я киваю, трохи посміхаючись.  

— Ясно, — вимовляє він з легкою тінню посмішки, але в його голосі немає жодної краплі розчарування.  

Роман Олексійович витягує руки з кишень штанів і забирає свою каву. Він робить невеликий ковток, потім опускає чашку на блюдце, і я помічаю, як тонко окреслені пальці легко торкаються фарфору. На кілька секунд повисає тиша, але вона чомусь не здається незручною, а скоріше... Задумливою.   

— А ось цей хід із розрахунками у третьому розділі, — раптом продовжує він, кидаючи на мене зацікавлений погляд. — Це ваша ідея чи Вікторії?  

Я навіть не одразу розумію, про що він. Серце раптово починає стукати швидше, і я мимоволі закладаю пасмо волосся за вухо.