2

Коли я заходжу в кабінет Романа Олексійовича, перше, що помічаю, — це його впевнена хода. Він йде з легкістю, але з кожним кроком, який відбивається від стін просторої кімнати, відчувається якась внутрішня сила. Роман Олексійович поправляє лацкани піджака, і я машинально ловлю поглядом ту саму коричневу пляму на його білосніжній сорочці. Я чітко бачу, як вона зіпсувала всю його акуратність, і мені від цього незручно — як ніби ця пляма відображає мою незграбність і навіть більше.

Я кусаю губу, відчуваючи, як докори сумління неприємно стискаються в моїх грудях, але його голос виводить мене з цих думок.

— Сідайте, — говорить він спокійно, махнувши в сторону крісла навпроти його робочого столу.

Я киваю, збираючись з думками, і невпевнено заходжу всередину, намагаючись не звертати уваги на те, наскільки сильно б'ється моє серце. 

— Каву пропонувати не буду, — каже він, сідаючи за стіл і трохи примружуючи очі. — Бо ще не дай Бог, вона опиниться і на вашому одязі.

На секунду я не розумію, що він мав на увазі, але коли помічаю легку посмішку, яка мерехтить у куточках його губ, я мимоволі розслаблююсь і трохи посміхаюся.

— Вибачте ще раз, — розгублено вибачаюся, відчуваючи, що незручність поступово відпускає.

— Та Бог з ним, мені все одно цей костюм ніколи не подобався, — з трохи грайливою необразливою ноткою відповідає він, витираючи пляму на сорочці серветкою.

Я відчуваю, як напруга поступово зникає. Його добродушність настільки явна, що я набираюсь мужності і злегка піддражнюючи запитую:

— Чому тоді носите?

На його обличчі раптом з’являється щира широка посмішка. Роман Олексійович засміявся, відкидаючи голову назад, а я, збентежившись, моргаю, не розуміючи, що в моїй репліці було настільки смішного. Але його посмішка настільки заразна, що навіть я відчуваю, як куточки моїх губ теж мимоволі піднімаються. 

— А ви забавна, — продовжує він з легким блиском в очах, котрий якимось чином тримає мою увагу. У його погляді є щось притягуюче, і я помічаю цю зацікавленість, яка раптом змушує мене відчути себе розгубленою. — Як вас звати?

— Даша. Дар'я Сергіївна, — відповідаю я, і навіть сама дивуюсь, як тремтить мій голос, хоча ще хвилину тому було по-іншому.  

Він киває, але його посмішка не зникає, тільки стає ще теплішою. І все-таки у мене є відчуття, що він приховуває щось за цією посмішкою, ніби просте запитання про костюм насправді охоплювало щось набагато глибше і заборонене, куди краще не лізти. Це безглуздо, знаю. Я мимоволі відчуваю незначний поштовх всередині — не тривогу, а скоріше раптове усвідомлення того, що переді мною людина, яка набагато складніша, ніж це здається на перший погляд.

— Ну що ж, Дар'є Сергіївно... — його голос прозвучав м'яко, але вже серйозно, з тією ж незрозумілою глибиною. — Давайте поговоримо про вас.

Я сиджу навпроти нього, відчуваючи, як тепло від його слів поступово топить мою тривогу. Його питання стосуються роботи, досвіду, і я пояснюю, що прийшла на посаду, яка, здавалося б, ідеально підходить для мене. Тільки досвіду в цій галузі у мене, якщо бути чесною, немає. 

Він жартує про документи, запитує мене, чи не боюся я документації, і я сміюся у відповідь, кажучи, що з цим впораюсь і каву на неї точно не проллю. Здається, атмосфера стає ще легшою, і я ловлю себе на думці, що сміюся так, як давно вже не сміялась. 

— Ну що ж, Дашо, — він трохи нахиляється вперед, його погляд чіпляє мене, і ловлю легке хвилювання від його слів. Моя посмішка так і не залишає обличчя. — Я думаю, що зможу взяти вас на роботу.

Я відчуваю, як всередині все кипить від радості, і перш ніж мені вдається стримати себе, писк радості виривається назовні. Але він раптом додає:

— На посаду асистента. І з випробувальним терміном. 

Я моргаю, не одразу розуміючи, а потім до мене доходить. Ну, так, асистент... Звісно, чого ще можна було очікувати з моєю відсутністю досвіду? Трохи розчарування спалахує у грудях, але Роман Олексійович додає вже більш серйозним тоном:

— Не думайте, що все так прозоро. Посада, на яку ви прийшли, вимагає дещо інших компетенцій, а ось мені якраз не завадить ще одна своя людина поруч. — Не встигаю як слід зрозуміти, що означає «своя людина», як він киває і продовжує з веселою ноткою. — З напоями, я думаю, проблем не буде. Думаю, каву ви готуєте добре... Ну, принаймні, проливаєте чудово!

Він підморгує, і я мимоволі знову сміюся у відповідь. У його добродушному підморгуванні не було ніякого прихованого значення, лише легкий гумор, який змушує мене розслабитися.

— Дякую, — посміхаюся, відчуваючи, як радість і полегшення змішуються всередині мене.

— А документи не забудьте занести до відділу кадрів, — говорить він, простягуючи мені мої папери та перемикаючись на діловий тон. — З понеділка можете починати.

— Звісно! — з радістю відповідаю, охоче приймаючи хвилю вдячності та щастя, що накриває мене.

Я залишаю його кабінет, не вірячи, що мені пощастило отримати цю роботу. Та щось у його посмішці, його манері спілкування і в тому, як він легко поводився з будь-якою незручністю, зачепило мене. Вийшовши, я зрозуміла одне: я буду всіма силами старатись, тільки б не втратити цю роботу.

_________________

Шановні читачі! Це звернення пишу від серця, бо історія про Дашу і Рому - це саме той випадок, де головних героїв хочеться не заклеймити, а співпереживати всім серцем та вболівати за це кохання. Буде непросто. Дуже-дуже непросто. Я пропоную вам зайти по ту сторону зради - сторону, де всі межі стираються. Всі ми звикли засуджувати коханок. Повірте, у цій історії вам і на думку не спаде цього робити )))

Щиро сподіваюсь, що ви полюбите героїв так само сильно як і я, бо ця історія вже встигла посісти вагоме місце у моєму серці і точно залишиться там надовго❤️

У тексті буде:

#вибух емоцій

#палкі почуття

#скромна та чесна героїня 

#емоційні гойдалки

#кохання всупереч