1

— Ще раз перевірте, будь ласка, — кажу я з ноткою паніки в голосі, відчуваючи, як холодок пробігає по спині. Дівчина на ресепшн, втомлено зітхаючи, машинально кидає погляд на монітор, її пальці звично ковзають по клавішах, але очі залишаються спокійними та байдужими.

— На жаль, ваше ім’я у списку кандидатів відсутнє, — промовляє вона спокійно, навіть з легким жалем, але не тим, який міг би мене втішити.

Я стою перед нею, накрохмалений піджак здається стискає груди сильніше, а мої очі вже починають підступно пекти. Я так готувалась. Новий костюм, укладка, продуманий до деталей зовнішній вигляд. Все це заради одного-єдиного шансу. А тепер — нічого. Моє обличчя тремтить від спроби приховати підступаючі сльози. Не тут. Не зараз.

— Дякую, — розгублено кажу я, і тут же спотикаюсь на схлипі. — Вибачте... Вибачте, що потурбувала. 

— Всього доброго, — звучить її ввічливе.

Я обертаюся до виходу, але в цей момент щось відбувається. Я не встигаю зрозуміти, що сталося, коли раптом врізаюсь в когось.

— Ой! — я охаю, але вже пізно. Чоловік навпроти похитнувся і я з переляком спостерігаю, як його чашка кави вилилась на його ідеально чорний костюм.

— Вибачте! Вибачте, — починаю я плутано виправдовуватись, мої думки кудись тікають, голос тремтить, а очі не відриваються від струмків кави, що течуть по його одязі. — Я не помітила... Я не хотіла...

Чоловік не рухається, тільки дивиться на мене, так спокійно, що у мене всередині все завмерло. Він все ще тримає в руках порожню чашку, і кава стікає вниз по його рукаві. Він повільно простежує це очима, а потім піднімає їх. Погляд його важкий, але не роздратований, просто... уважний.

Я зустрічаю цей погляд і раптом розумію, що мої очі блистять від ледве стримуваних сліз. Він дивиться мені прямо в душу і це відчуття змушує мене нервувати ще більше. Його очі — холодні, сталеві, як ранкове небо перед грозою, вивчають мене уважно, проте в них немає гніву. Вони здаються глибокими, наче приховують за собою безліч нерозкритих історій. Відводячи погляд, я тут же витираю очі тильною стороною долоньки.

— Що тут сталося? — спокійно запитує він, нарешті відриваючись від мене і повертаючись до дівчини на ресепшн. Його голос виявився несподівано низьким, але м'яким, як оксамит, що охоплює кожен звук. В ньому звучить спокійна впевненість, ніби він звик вирішувати проблеми з мінімальними зусиллями.

— Романе Олексійовичу, — поспішно відповідає та, схвильовано пролистуючи список. — Дівчина прийшла на співбесіду, але її імені немає в базі кандидатів.

Він киває, ніби все розумів за мить, і стримано відповідає:

— Розберемось. Внесіть її пізніше до бази.

Дівчина за стійкою виглядає дещо ошелешеною, але мовчки киває. Я стою як на голках, нічого не розуміючи.

Чоловік обертається, кладе свою чашку на край стійки у прийомній і спокійно додає:

— Це прибери, — каже він дівчині. — А ви за мною, — кидає, коротко глянувши на мене.

Я не рухаюся, приголомшена. 

Я дивлюся на дівчину через туман в очах, посміхаючись боязко, як виходить. Вона виглядає такою ж збентеженою, як і я, але на її обличчі спалахує тінь посмішки у відповідь, і я відчуваю щось на зразок полегшення.

Опинившись поруч із чоловіком, я намагаюся тримати голову високо, але всередині якась буря. Він високий, з легкими слідами сивого волосся на скронях, і випромінює спокій та впевненість. На його безіменному пальці блищить обручка, і я мимоволі думаю, що його дружині дуже пощастило. Так, вона, мабуть, щаслива жінка. Але ці думки легко відлітають геть, адже для мене зараз головне — отримати цю роботу.

Я йду за ним, ледве встигаючи за його впевненим кроком, і в голові стукають думки про те, що тільки що відбулося.