Розділ шостий : Обрив надії

Пів року пролетіли як один довгий, напружений і водночас дивний сон. За цей час у житті Соломії змінилося багато чого, але головне залишалося незмінним — вона продовжувала працювати в замку, старанно виконуючи свої обов'язки і намагаючись триматися на безпечній відстані від Віктора. Хоча їхні погляди час від часу перетиналися в коридорах, а в повітрі постійно висіла якась недомовленість, Соломія з усіх сил намагалася приборкати власні почуття й зосередитися на роботі. Кожної неділі вона акуратно переказувала частину запрацьованої платні на спеціальний рахунок, крок за кроком наближаючись до омріяної мети — порятунку мами.

Був звичайний сонячний день. Соломія саме прибирала в одній із гостьових кімнат на другому поверсі, методично витираючи пил з антикварних полиць, коли раптом тишу розірвав різкий звук мобільного telefonu, що лежав у кишені її фартуха.

Вона здивовано дістала гаджет. На екрані висвітився незнайомий міський номер. Серце чомусь тривожно стьохнуло. Соломія швидко витерла руки об передпліччя і натиснула кнопку виклику:

— Алло?

— Доброго дня, ви дочка Ганни Петрівни? — пролунав у трубці суворий, позбавлений будь-яких емоцій голос чоловіка.

— Так, я... Щось сталося з мамою?! — у Соломії відразу перехопило дихання, а в грудях усе стиснулося від лихого передчуття.

— Мене звати лікар Ігор Андрійович, — продовжив голос. — Вашій мамі стало значно гірше. Суглоби дали критичне ускладнення, почався гострий запальний процес. Вона вже не може самостійно піднятися з ліжка, болі нестерпні. Нам потрібно робити операцію негайно, сьогодні ж, інакше наслідки будуть незворотними, вона назавжди втратить здатність ходити.

Від цих слів у Соломії різко потемніло в очах. Світ навколо неї наче закачався, стіни кімнати почали кудись плисти, а в вухах зашуміло, як під час шторму. Вона втратила рівновагу і важко сперлася спиною та руками об важкий дерев'яний комод, ледь стримуючи крик розпачу.

— Як... сьогодні?.. — її голос тремтів і зривався на плач. — Але ж... але ми ще не зібрали всю суму! Мені не вистачає ще кількох тисяч!

— Дівчино, я розумію ваше становище, але я не приймаю рішення фінансового характеру, — холодно відповів лікар. — Швидко шукайте гроші, інакше ми не зможемо взяти її на операційний стіл. Часу майже немає. На все про все у вас кілька годин.

Виклик завершився довгими гудками.

Соломія стояла ніби оглушена важким ударом по голові. Сльози затьмарили очі, гарячі й гіркі потоки миттєво покотилися по щоках. Не тямлячи себе від жаху, вона кинулася геть із кімнати. Забувши про візок, забувши про прибирання, вона щодуху побігла сходами вниз, перечіпаючись через сходинки, і залетіла на кухню, де зазвичай перебувала пані Олена.

— Пані Олено... — задихаючись і захлинаючись сльозами, вигукнула Соломія, кидаючись до жінки. — Мама... Лікар дзвонив... Їй гірше, вона не встає! Потрібна термінова операція сьогодні!

Пані Олена миттєво все зрозуміла. Її обличчя зблідло, вона кинула кухонний рушник і підійшла до дівчини, обійнявши її за плечі:

— Боже мій... Сонечко ти моє... Скільки тобі ще не вистачає до повної суми?

— П'ять тисяч... або навіть більше... — ридала Соломія, закриваючи обличчя долонями. — У мене є те, що я збирала вдома в сейфі, але я не знаю, чи вистачить...

— Слухай сюди, — рішуче перервала її пані Олена, беручи її за руки. — Біжи до своєї кімнати, забирай свої заощадження. А я зараз же піду до охорони і скажу, щоб тобі негайно виділили машину — нехай відвезуть тебе до лікарні якомога швидше! Не втрачай ні секунди!

— Дякую вам... я вам так вдячна... — ледь вимовила Соломія, стрімко розвернувшись і побігши у свою кімнату. Вона витягла з потаємного місця конверт із грошима, які збирала цілий місяць тяжкою працею, засунула його в кишеню сумочки і вибігла на подвір'я замку.

Там на неї вже чекав службовий автомобіль. Охоронець мовчки відчинив двері, і машина стрімко помчала містом у бік обласної лікарні.

Дорога здавалася вічністю. Соломія сиділа на задньому сидінні, стискаючи ручку сумочки так сильно, що пальці зблідли, а в голові крутилася лише одна страшна думка: тільки б вона дочекалася, тільки б усе вдалося...

Коли автомобіль із різким скреготом гальм зупинився біля центрального входу лікарні, Соломія вискочила з салону, навіть не подякувавши водієві, і щодуху забігла всередину. Вона летіла коридорами на другому поверсі, шукаючи потрібне ортопедичне відділення.

Назустріч їй швидким кроком ішов той самий лікар — Ігор Андрійович.

Соломія перехопила його за халат, важко дихаючи й задихаючись від сліз:

— Лікарю! Я приїхала! Ось гроші! Зробіть операцію, благаю вас!

Ігор Андрійович зупинився, подивився на неї серйозним, співчутливим, але водночас непреклонним поглядом і похитав головою:

— Соломіє, я ж вам казав по телефону. Цієї суми недостатньо для оплати всіх матеріалів та анестезії. Не вистачає ще значної частини коштів. Нам потрібна вся сума готівкою або на рахунок клініки прямо зараз, інакше комісія не дозволить розпочати операцію.

У Соломії під ногами наче роззявилася прірва. Вона відкрила рот, намагаючись щось сказати, але з горла вирвався лише уривчастий, болісний схлип. Вона розкрила конверт, перерахувала купюри — їх дійсно було замало. Неставало кількох тисяч гривень, які взяти просто не було де.

Нічиї обіцянки, нічиї позики — нікого поруч не було, хто міг би дати такі гроші просто зараз.

Ноги підкосилися. Соломія більше не могла триматися на ногах. Вона повільно опустилася на металеву кушетку в холодному, білому лікарняному коридорі, закрила обличчя руками і гірко, відчайдушно розридалася на весь голос, виплітаючи весь той біль, страх і безвихідь, що накопичилися в її серці за всі ці роки. Вона була так близько до мети, і водночас так нестерпно далеко від порятунку найріднішої людини у світі.

Тим часом у замку панувала напружена тиша. Віктор повернувся з важливої бізнес-конференції раніше, ніж зазвичай. Утомившись від довгих переговорів і порожніх розмов партнерів, він зайшов на кухню, розраховуючи випити склянку холодної води та хоч трохи побути в тиші.