Розділ третій : Перша буря у замку

Годинник у вітальні показав першу годину дня. Соломія відчувала, як м'язи спини ниють від непризвичаєного навантаження, а ноги починають гудіти після кількох годин безперервного бігання з ганчіркою та візком. Вона саме закінчила натирати великий обідній зал і перейшла до сусідніх гостьових кімнат. Сил залишалося все менше, а спрага і голод давалися взнаки — сніданку вранці майже не було, бо вона так поспішала на зустріч зі своєю новою долею, що в неї навіть кусок у горло не ліз.

Знесилено зітхнувши, Соломія обережно присіла на самий краєчок м'якого оксамитового пуфа, що стояв біля високого панорамного вікна. Вона заплющила очі на секунду, дозволяючи тілу хоч трохи розслабитися.

— Ну от, я ж бачу, що моя бджілка вже втомилася, — пролунав теплий і знайомий голос над самим вухом.

Соломія різко розплющила очі. Перед нею стояла пані Олена, витираючи руки об білосніжний кухонний рушник і доброзичливо посміхаючись. У її погляді читалося стільки материнського тепла, що Соломія відчула, як до горла підступає дивний гарячий клубок.

— Сонечко, йди-но пообідай, — м'яко скомандувала жінка.

Соломія зніяковіла, швидко підняла очі і пробурмотіла, опустивши погляд:

— А... а можна? Хіба мені дозволено їсти тут?

Пані Олена дзвінко й щиро засміялася, і цей сміх миттєво розрядив напругу в кімнаті:

— Ой, ну що ти, дурненька, таке питаєш! Звісно, можна! Ти ж не рабиня на галерках, а людина, яка працює. Чи ти хочеш знепритомніти просто тут, посреди мого ідеального залу, і померти голодною смертю? Що я тоді скажу Віктору?

Соломія слабко й винувато усміхнулася, відчуваючи, як щік торкається легкий рум'янець:

— Ні, звісно, я не хочу помирати голодною... і падати теж не хочу.

— От і добре, ходімо зі мною, — задоволено кивнула пані Олена.

Вона повела Соломію просто до величезної, бездоганно обладнаної кухні, яка більше нагадувала професійний ресторанний цех, ніж звичайне місце для приготування їжі. На столі вже стояла глибока тарілка, від якої підіймався неймовірний, запашний дух домашньої їжі.

Соломія сіла за стіл, взяла ложку і спробувала першу ложку справжнього українського борщу — насиченого, з м'ясом, сметаною та ароматом свіжої зелені. Її очі розширилися від задоволення.

— Боже... — видихнула вона, заплющивши очі від насолоди. — Як же це неймовірно смачно! Ви... ви просто справжня чарівниця, пані Олено! Я такого борщу не їла, здається, все життя.

Пані Олена задоволено усміхнулася, ставлячи поруч тарілку зі щедрою м'ясною нарізкою:

— Їж, дитино, на здоров'я. Силочки тобі зараз знадобляться.

Соломія їла з апетитом, насолоджуючись кожною ложкою, а тим часом її цікавість узяла гору. Вона крадькома подивилася на жінку, яка протирала чисту поверхню столу, і тихо наважилася запитати:

— Пані Олено... а ви можете розказати про хазяїна? Ну, який він насправді? Бо з першого погляду він здається таким холодним, неприступним, аж моторошно стає...

Жінка зупинилася, важко зітхнула, на її обличчі з'явилася легка тінь смутку. Вона сіла навпроти дівчини і м'яко відповіла:

— Так, можу... Знаєш, Віктор насправді людина хороша і дуже добра. Просто доля повернулася до нього не так, як того хотілося б. Колись... багато років тому, на його очах сталася страшна трагедія. Його батька жорстоко вбили конкуренти по бізнесу. Мама після цього так і не оговталася... Вона прожила всього кілька місяців і померла від розбитого серця. Його батьки кохали одне одного настільки сильно, це було справжнє, велике кохання, якого я в житті більше ніколи не бачила. Віктор усе це бачив, усе це пережив у молодому віці. Ось чому він зараз такий — закрився від світу за цими високими стінами, завів цю бронебійну холоднокровність.

Соломія слухала з відкритим ротом, відчуваючи, як усередині все стискається від жаху й співчуття.

— Боже мій... Я й уявити не могла, через що йому довелося пройти... — прошепотіла вона.

— Але це ще не все, — продовжила пані Олена, злегка поморщившись. — Згодом він зустрів її... Романну. Ця фурія... інакше її й не назвеш. Вона крутиться біля нього тільки заради його грошей, статусів і цього замку. У неї на обличчі написано, що вона любить не його, а його рахунки в банку. А він... чи то сліпий через своє самотнє серце, чи то просто не хоче бачити очевидного. Він же такий розумний хлопець у бізнесі, а в особистому житті — наче сліпець.

Пані Олена різко змахнула рукою, ніби відганяючи важкі думки, і змінила тон:

— Втім, що це я розійшлася... Не будемо про це. А ти їж, сонечко, їж добре.

Соломія доїла борщ, акуратно витерла губи паперовою серветкою і поглянула на жінку з величезною вдячністю:

— Дякую вам за все, пані Олено. Ви така неймовірна, така добра до мене... Ви ж мене бачите вперше в житті, зовсім не знаєте, а ставитеся як до рідної.

Жінка тепло посміхнулася, поклавши свою теплу руку на долоню Соломії:

— Я просто бачу хорошу, світлу дитину і справжню людину. А тепер розкажи мені ти... чому така молода дівчина прийшла на таку важку роботу сюди? Я ж бачу, що ти не звикла до панських замашок.

Соломія трохи опустила очі, відчуваючи, як до горла знову підступає гіркота, і тихо відповіла:

— Мама захворіла... Її суглоби руйнуються, лікарі кажуть, потрібна термінова операція. А сума, яку вони назвали... вона просто космічна для нас. У нас немає таких грошей, і взяти їх немає де. От я й шукаю будь-яку роботу, аби тільки врятувати її.

Пані Олена співчутливо похитала головою:

— Бідна ти моя дівчинка... Нічого, прорвемося. Головне — вір у краще.

Соломія швидко піднялася з місця, намагаючись стримати сльози, і рішуче сказала:

— Дякую вам за обід і за підтримку. Я піду дороблю вітальню, там ще треба...

Жінка одразу зупинила її, різко піднявши руку:

— Ти куди зібралася? Сидіти! Я ж бачу, як ти ледве стоїш на ногах. Посидь ще п'ять хвилин, переведи дух, роботу не переробиш. А в залі я сама потім закінчу, що залишилося.

Не чекаючи заперечень, Соломія збентежено кивнула, відчуваючи вдячність до глибини душі. Вона повільно вийшла з кухні, але, проходячи повз, зупинилася в проході, визирнула з-за кута і прошепотіла з посмішкою: