Глава 8.

Після безсонної ночі працювати не могла від слова «зовсім». Все прокручувала в голові події вчорашнього вечора. Що це було? Адже Сергію не можна вірити! Але дурне серце нило: а раптом?

Від запрошення чоловіка на обід відмовилась, пославшись на роботу. Ілля побачив вираз мого обличчя і не озвучив свою пропозицію. Мої метання перервала Люда, яка повернулась із першого засідання апеляційного суду з приводу визначення місця проживання її сина.

• Привіт! – посміхається подруга.
• Привіт, - підвожусь на зустріч, - Ну як?
• Григорій дозволив побачити Пашу! – видихає подруга, - Відпустиш? Я викличу таксі.
• О, Боже! – обіймаю дівчину, - Звісно! Бери мою машину, - дістаю ключі з сумки і даю подрузі.
• Я не знаю, коли повернусь, - вагається Люда.
• Мені додому 10 хвилин пішки, - переконую і вкладаю ключі їй в руку, - Бак повний. Техпаспорт та страховка в бардачку. Удачі тобі!
• Дякую! – говорить подруга вже біля дверей.

Повертаюсь до паперів, якими займалась весь ранок, а за кілька хвилин чую вибух, вібрація йде по вікнах, спрацьовують сигналізації автівок. Підбігаю до вікна й бачу стовп диму, який здіймається з паркінгу. Лунає сигнал тривоги, по гучномовцю просять покинути приміщення офісного центру сходами, бо ліфти не працюють. Швидко вдіваюсь та біжу перевірити, щоб всі працівники вийшли з офісу. Мене зустрічає Ігор й відправляє на вихід, обіцяє сам все перевірити та зачинити.

А в холі офісного центру мій чоловік намагається з боєм пробитись в середину приміщення, охорона його не пускає. Потім він бачить мене й кидається на зустріч.

• Оленятко, я ледве не збожеволів! – обіймає мене та тягне на вихід.

Його машина припаркована досить далеко. Вулиці навколо заполонили пожежні, швидкі і машини патрульної поліції. Нас наздоганяє охоронець Сергія, Микита, здається.

• Сергію Олександровичу, можна Вас на хвилинку? – звертається.
• Щось важливе? – зупиняється чоловік, охоронець киває головою, - Говори.
• Може все ж таки, - мнеться хлопець.
• Говори вже, - нервує чоловік.
• Вибухнуло авто Олени Олегівни.
• Що? – вигукуємо ми хором.
• Поки що не відомі подробиці, але на записах камер спостережень видно як якась жінка сідає в автівку Вашої дружини, заводить двигун і вибух, - продовжує охоронець.
• Люда, - встигаю промовити і мені темніє в очах.

Прихожу до тями в авто швидкої допомоги. Сергій тримає мене за руку. Його рука при цьому дрібно труситься.

• Ти як?
• Я дала ключі Людмилі Осипенко, - хриплю.
• Оленятко, ковтни водички, - піднімає мене за плечі чоловік і підносить стакан з водою до моїх губ.

Роблю пару ковтків. Сергій міцно притискає мене до себе та цілує волосся.

• Слава Богу, що це не ти, - шепоче, а я плачу.
• Їй Григорій дозволив побачити Пашу і я дала машину, щоб вона з’їздила за місто, - реву в голос, - Я її вбила!
• Оленятко, ти не винна! Це могла бути ти!
• Давайте я дам Вам заспокійливе? – пропонує лікар.
• Ні, не треба, - відмовляюсь, - Пішли звідси, може комусь допомога потрібніша, а ми місце займаємо.

Сергій виходить з машини швидкої, обертається до мене, бере на руки і несе до своєї автівки, як я розумію. Там на нас вже чекає його адвокат і охоронець із моєю сумкою в руках. Чоловік всаджує мене на сидіння, передає мені сумку і відправляє охоронця в аптеку за заспокійливим.

• Здрастуйте, Олено Олегівно, - вітається зі мною адвокат чоловіка, - Я Олексій Гончаренко, адвокат Вашого чоловіка.
• Здрастуйте, - відповідаю, - Ми вже знайомі.
• Поліцейські хочуть взяти у Вас свідчення, - не звертає уваги на мою репліку Олексій, - На коли мені з ними домовитись?
• Я поїду зараз, - говорю.
• Поїдемо разом, - Сергій бере валеріану у охоронця, який саме повернувся і подає мені разом із пляшкою води.
• Добре, дякую, - випиваю таблетку.

В відділку поліції нас швидко проводять в кабінет до слідчих. Молодий хлопець запитує в мене анкетні дані і реєстраційні дані мого авто. Пояснюю, що дала машину подрузі, щоб вона з’їздила на зустріч до сина за місто. Адвокат чоловіка подає скани документів про останній техогляд моєї машини.

• Це не потрібно, - говорить слідчий переглянувши документи, - На машину була прикріплена вибухівка.
• Що? – знову хором вигукуємо ми з чоловіком.
• Це попередні висновки, але не думаю, що заключення буде іншим, - байдуже говорить офіцер, - Хто міг бажати Вас вбити, Олено Олегівно?
• Ніхто, - я розгублена.

Офіцер іронічно дивиться на мене.

• Я не знаю, я нікому нічого поганого не робила, - запинаюсь, - Це чоловік Люди! Вони судились за сина!
• Ні, - заперечує слідчий, - Вибухівка була на Вашому авто, чоловік Людмили не міг знати, що Ви дасте свою машину його колишній дружині.
• Слушно, - погоджується адвокат.
• Кохана, подумай, будь ласка, - присідає біля мене Сергій, - Може ти з кимось сварилась останнім часом? Якісь конфлікти?
• Тільки з тобою, - дивлюсь на чоловіка.