Глава 7.

Зранку в моєму кабінеті на столі мені чекають коробки із вечірньою сукнею, білизною під неї, черевиками, хутряним манто і коштовними прикрасами. Поряд лежить конверт із сертифікатом на відвідування салону краси і запискою від Сергія, написаною від руки:

«Олено, будь моєю дружиною, хоча б сьогодні. Кохаю. С.»

            Знову широкі жести. Ну що ж.

            О 19-й виходжу з салону краси, біля входу мене вже чекає авто Сергія. Чоловік вже звично цілує мене та допомагає сісти в машину. Сьогодні він сам за кермом.

• Останній раз ти був за кермом 6 років тому, - висловлюю своє здивування, - Ми їхали в Буковель, здається.
• Хотів побути з тобою вдвох, - легко відповідає, - Тобі дуже личить. Ти прекрасна.
• Дякую. Я все поверну, - не змогла втриматись.
• Оленятко, - називає мене, як в перші місяці, - Я вже зрозумів, що ти впевнена й незалежна жінка, але давай на сьогодні домовимось про перемир’я? – і додає, - Будь ласка? Просто відпочиньмо?
• Не тертям так миттям? – сміюсь, - Добре, але навряд чи нам це вдасться.
• Що?
• Відпочити.
• Чому ти так вважаєш? – не розуміє.
• Сам побачиш, - не хочу пояснювати, - Або не побачиш.

Приїжджаємо в заміський маєток Лавренюків. Сергій допомагає мені вийти і передає ключі від авто робітнику, щоб той перегнав її на паркінг.

• Доброго вечора! Раді вас бачити! – приклеєними посмішками зустрічають нас «молодята».
• Доброго вечора! – тисне чоловік руку господарю і вручає подарунок – старовинний німецький фарворовий сервіз.
• Вітаємо з річницею! – щокою торкаюсь щоки господині, яка дивиться в бік мого чоловіка.
• Проходьте, будь ласка, в середину, - запрошує Лавренюк, звертаючись до Сергія, - Розважайтесь.
• Дякую, - відповідає чоловік, обіймає мене за спину й веде в передпокій, щоб залишити верхній одяг.

Вечір  проходить як зазвичай, чоловік спілкується із своїми друзями, а мене ніхто не помічає. Ні, зі мною вітаються, але дивляться при цьому в інший бік. Я вже звикла. Раніше я цього не помічала, намагалась знайомитись, спілкуватись, стати своєю, а потім перестала. Тихенько говорю Сергію, що відійду та йду до столу, беру кілька канапок на тарілку й склянку мінералки, через відвідування салону не встигла ні пообідати, ні повечеряти. Так, здається, по коридору праворуч має бути зимовий сад. Там, зазвичай, нікого не буває і я зможу спокійно поїсти. Є! Причиняю двері, всідаюсь в плетеному кріслі й починаю їсти.

• Смачного, Олено-сан! – чую чоловічий голос із східним акцентом.

Обертаюсь та бачу японського консула, для якого нещодавно робила переклад документів і якому продала кілька наших електронних перекладачів.

• Конбанва, пане Ютака! – вітаюсь.
• Не очікував Вас тут зустріти, Олено-сан, - бере мою руку і цілує.
• Я тут з чоловіком, - намагаюсь непомітно забрати руку.
• Але тут ми одні, - неохоче відпускає.
• Я не встигла пообідати й вирішила усамітнитись тут і поїсти, - непрозоро натякаю.

Під поглядом цього чоловіка я відчуваю себе голою. Треба знайти привід та піти. Клацають двері.

• Кохана, нарешті! – ніколи так не раділа Сергію, - Ледве тебе знайшов, - сідає на бильце мого крісла.
• Я вирішила повечеряти, - притискаюсь до його стегна, - Знайомся, це один з клієнтів моєї компанії, пан Ютака, консул японського посольства. А це мій чоловік Сергій Коваленко.
• Радий знайомству, - чоловіки тиснуть один одному руку, а в повітрі з’являється відчутна напруга.
• Кохана, нас вже чекає донька. Поїдемо?
• Авжеж, - видихаю з полегшенням, підвожусь та тягну чоловіка за руку до виходу.

Прямуємо в передпокій, забираємо одяг і не прощаючись уходимо.

• Поїхали в Мак? – несподівано пропонує чоловік, - Я голодний як чорт.
• А поїхали! – легко погоджуюсь.

Замовляємо їжу та сідаємо в залі. Люди здивовано розглядають жінку в вечірній сукні й чоловіка в смокінгу, які з апетитом поїдають біг-мак. А нам байдуже.

• Вони просто нахабні свині! – нарешті говорить Сергій.
• Хто? – не розумію.
• Мої так звані «друзі», - пояснює.
• Чому?
• Ніколи не помічав як вони до тебе ставляться.
• А я думала навпаки, помічав й тому ходив туди з іншими, - висловлюю свої думки.
• Я розчарував тебе, - стверджує.
• Так, - легко погоджуюсь.
• Поїхали в Маріїнський? – несподівано пропонує чоловік.
• Ти знаєш, я б із задоволенням, але в цих туфлях я далеко не дійду, - одразу розумію що пропонує Сергій. Колись ми любили там гуляти.
• А ми перевзуємось, - тягне мене до машини чоловік.
• У що? Всі магазини вже зачинені!
• Кілька тижнів тому я замовив нам кросівки із лімітованої серії, - розповідає Сергій, - Тобі, мені та Маші. Вчора вони приїхали, а я забув вам їх віддати і коробки досі в багажнику. Так що нам є в що перевзутись.