Глава 6.

Ми з донькою приїхали в Палац мистецтв за півгодини до початку концерту. Машин колектив мав виступати четвертим, тож ми відразу пішли в гримерку, яку їм виділили, щоб перевдягтись в костюм і зробити зачіску. Це була складна задача: двадцять дівчаток із своїми матусями в невеличкому приміщенні та хореограф, яка намагалась всіх перекричати, щоб дати останні настанови маленьким танцівницям. За двадцять хвилин ми впорались і я попрямувала в фойє, де на мене вже чекав Сергій.

• Привіт, кохана! – знову обійми і легкий поцілунок.
• Привіт! – відхожу на безпечну відстань.
• Як Маша? Переживає?
• Ні, вона впевнена в собі та заспокоює хореографа, - сміюсь.
• Впізнаю свою доньку, - підтримує заданий мною тон чоловік, - Пройдемо в зал? – обіймає мене за спину і легенько підштовхує до дверей.
• Так, пішли, - погоджуюсь.

Конкурс проходить швидко. Дівчатка гарно виступили й здобули друге місце. З батьками і дітьми вирішуємо відсвяткувати це в кафе з дитячою зоною. Сергій підтримує нам компанію, відпускає свого водія та пересідає до мене в машину. В кафе діти швидко поїли й пішли гратись, поступово батьки розбирають дітей і роз’їжджаються. Ми з Сергієм лишаємось за столиком самі.

• Я дізнався хто присилав тобі конверти, - починає неприємну розмову чоловік.

Мовчки знизую плечами.

• Тобі не цікаво? – дивується.
• Ні.
• Це моя мати, - все ж озвучує і запитально дивиться на мене, - Ти не здивована?
• Приблизно так я і думала, - спокійно відповідаю, - Або хтось з твоїх коханок, або хтось з твоїх родичів.
• Вони погано до тебе ставились?
• Хто? Коханки? Чи родичі?
• Я не знайомив тебе з ними! – обурюється Сергій.
• Ти впевнений? Таня, наприклад? – не треба було, - Скажімо так: наше кохання було невзаємним, - сумно посміхаюсь.
• Чому ти мені нічого не говорила?
• Говорила, - заперечую, - Ти не хотів нічого знати.
• Я багато чого не хотів знати та помічати, - несподівано погоджується Сергій, - І в результаті сам себе позбавив щастя.
• Та чому ж? Ти був щасливий, просто без нас.
• Це було не щастя, - сперечається чоловік, - Це були хвилинні задоволення. Щастя - це інше.
• Що ж таке щастя? – цікавлюсь.
• Щастя, це пишатись своєю донькою, милуватись своєю дружиною, просто тримати вас за руки і бути поруч.
• З Машею все легко виправити, вона любить тебе, - несподівано для нас обох втішаю Сергія.
• А з тобою? – тихо запитує.

Замість відповіді опускаю голову і хитаю єю з боку в бік. Чоловік глибоко зітхає.

• Завтра Лавренюки запрошують нас на срібне весілля, - говорить, - Я обіцяв, що ми будемо.
• Обіцяв, то йди, - відказую.
• Це сімейний захід.
• Раніше тебе це не бентежило.
• Будь ласка!
• Добре, - згадую слова Юрія.
• Тато, мамо, вже всі роз’їхались! – підбігає до нас донька.
• Поїхали й ми, - подаю дівчинці одяг, а чоловік допомагає їй перевзутись.
• Я заїду за тобою завтра о дев'ятнадцятій, - говорить Сергій, подаючи мені пальто.
• Добре, я буду готова, - обіцяю.
• А куди ви підете? – цікавиться Маша.
• На срібне весілля, - відповідає чоловік, притримуючи нам двері.
• А що таке «срібне весілля»? – допитується наша дитина.
• Це коли чоловік і дружина прожили разом двадцять п’ять років та святкують цю подію, - пояснює їй тато, всаджуючи в дитяче крісло.
• А коли у вас із мамою срібне весілля? – не вгамовується Маша.
• Через сімнадцять років, - відповідає доньці і дивиться на мене, а я ховаю очі.