21. Єгор

          Єгор ледь не зійшов з розуму, шукаючи Яринку. В голові промайнуло все, від того що вона потрапила під колеса до того, що її забрав той покидьок.

       Він телефонував в усі лікарні, в поліцію аби дізнатись чи не було ДТП за участі дівчини дев'ятнадцяти років з темним волоссям та блакитними очима. Був у відділку і намагався написати заяву, де кволі поліціянти покепкували, мовляв, кинула, а він як навіжений містом гасає, відриває від роботи. Сказали приходити за три дні, якщо не об'явиться чи він не передумає, насолоджуючись холостяцьким життям.

           Останнім місцем був вокзал. Це була така собі остання надія, яка справдилась. Він помітив її одразу, в нічній сорочці, заплакану і забиту. Яринка сиділа втиснувшись у крісло в залі очікування. Люди оминали, хтось вдаючи ніби нікого не бачить, а хтось з відразою.

– Я думав не знайду! – він прилинув до її ніг, обійняв і почав цілувати руки. – Так злякався. Що ти тут робиш?

– У мене все мало бути гаразд… я почала нове життя. – дівчина розплакалась ще більше.

– І так і буде. – гарячими цілунками він вкривав долоні й коліна дівчини. – Все буде добре, Яринко!

– Я Вероніка! – вона підняла погляд, повний відчаю, ніби побита собака на узбіччі, що шукає порятунку в кожному перехожому.

– Ти, це… – він хотів би сказати, що це не так і дівчина просто заплутались, але вже чітко бачив іншу. Перед ним й справді сиділа Вероніка.

– Як ти тут опинилася? – він відпустив її, як відпустив би будь-яку незнайомку, помилившись при зустрічі.

– Не знаю. Останнє, що пам'ятаю, це те, що я йшла додому. А тепер. – вона намагалася вгамувати істерику. – А тепер я знову в цьому тілі.

         Одне було точно ясно, Вероніка пам'ятає, що вони помінялися тілами. Підхопивши дівчину під руки, він повіз її додому, по дорозі зателефонував бабусі й коротко переповів ситуацію.

        У квартирі Вероніці стало ще більш зле. Вона плакала майже без зупину, годинами не випускаючи подушки з рук. Усі намагання заспокоїти, були марні. Навіть Галина Миколаївна не зуміла привести до тями дівча. Так вони й позасинали. Єгор у кріслі, а Вероніка обійнявши плюшеве сердечко, на дивані.

        Вранці, дівчина ніби трохи оговталась. Хоч виглядала вона моторошно, запалі від сліз очі, залипле до обличчя волосся і ніби схуднувши на пару кілограм. Але все ж у тверезому розумі.

– Я зараз зварю кави, а ти постарайся не плакати. – хлопець почав рискати по шафках, але знайшов лише м'ятний чай. – Ось, це теж непоганий варіант, Яринка не п‘є кави, тому ось чай.

– А ти, дивлюсь часу не гаяв з моїм тілом. – Вероніка здивовано поглянула на хлопця й взяла горнятко з його рук. – Давно розважаєтесь?

– Яринка інакша від тебе, кардинально. — Єгору хотілось сказати, що вона лише пуста оболонка, до того ж не дуже то і якісна. Але враховуючи вчорашню істерику, вирішив бути тактовнішим.

– Я помітила це, по її пришиблених батьках. – дівчина скорчила гримасу, ніби її нудить.

– Ти можеш нормально розповісти що сталося? Без оцих твоїх кривлянь? – навіть думка про те, що він її колись кохав, викликала огиду.

– Не знаю що сталося. Прокинулась я в чужій квартирі, подумала, що відключилась у когось. Почула що у квартирі пахне смачно, тому сховалася у ванній аби привести себе до ладу, Чорт його знає в яку мене хату занесло. – дівчина поставила пустий посуд на скляний столик. – Є закурити?

– Ти ж знаєш. – Єгор ледь стримувався, ще позавчора, перед ним на цьому дивані сиділа Яринка і вона була геть іншою, хоча й в цьому ж тілі.

– Я теж не курила, але ось це. – Вероніка показала рукою на своє тіло. – Ну значить дивлюсь в дзеркало, а там якась дівка на мене очима «луп-луп», я хапаюсь за обличчя, ну і розумію що це я. Пішла я, значить, на кухню, а там якась жінка в хустці, каже мені «Яринко, сідай снідати». То я і зрозуміла, що я ось ця Ярина.