23.Яринка

         Навчання важко давалося Яринці, чи то наслідок травми, чи то відсутність бажання та стимулу. Матір ходила ніби у воду опущена, а батько удавав ніби нічого не сталося. Дівчині здавалося, що вона пропустила якусь значну частину життя. Сьогодні тато пообіцяв поїхати до дядька Веремія на конюшню. Це було першою хорошою новиною за ці тижні.

            Завершивши навчання, Яринка направилася додому, звичний автобус, замінила пішою прогулянкою. По дорозі їй схотілось взяти кави, якої вона зазвичай не пила. Помітивши першу невеличку кав'ярню, вона зайшла туди. Пахло свіжозмеленим зерном та печивом, що стояло у скляній вітрині. Дівчина замовила карамельне капучино і брауні.

            Коли надкусила шоколадний десерт, тіло огорнуло приємним теплом. Щось точно нагадувало їй цей смаколик. А потім скінчилась кава і скінчилось тістечко, стало якось зовсім сумно й одиноко. Вулиці стали ніби чужими, багато чого змінилося за це літо і Яринка теж.

       Коло під'їзду як завжди сиділи бабусі у різнобарвних хустках. Вони окинули поглядом дівчину і якось так дивно переглянулись. А Яринка й  собі обдивилася, наче ж та сама. Довга сукня в клітинку, темний светрик та шкіряні туфлі на шнурівці. Вона носила їх ще зі школи.

– Де ти була? – вигукнув батько, як тільки дівчина переступила поріг.

– Я-я, вирішила йти пішки, автобуса довго не було. – Яринка розгубилася, адже яким би не був суворим батько, він ніколи в житті так не кричав на неї.

– Ми з татом просто хвилювалися, ти не брала трубку. – мама зайшла в коридор і хутко розділила цих двох.

– Певно не зарядила, я не помітила. Пробачте. – вона витягла старенький кнопковий телефон, який не реагував на її маніпуляції.

          Батько махнув рукою, а мама забрала хутенько стару червону нокію і віднесла на кухню аби під'єднати до дроту. У квартирі відчувалася напруга, здавалося що телефон і без зарядного швидко повернеться у стрій.

         Вони сіли повечеряти раніше, адже мали плани. Хоча Яринка вже не була впевнена, що батько схоче кудись їхати, але все ж таки, вони зібрались і всілись у стареньку білу «шістку», яка дісталася батькові ще від дідуся. І хоча родина й не мала проблем з фінансами та «хизуватися достатком» купуючи нові автівки, він не хотів.

          Під'їжджаючи до конюшні, Яринка відчувала трепет у душі. Коні завжди подобалися їй більше за людей, а тепер стали ближчими навіть за батьків. Граф зустрічав їх на виході разом із дядьком Веремієм. Сухенький невисокий чолов'яга, кумедно виглядав на фоні величезного чорного скакуна, нехай той вже був у поважному віці.

          Не гаючи часу, вона схопила коня і дременула ловити останні промінчики сонця. Тут на галявині був спокій, навіть птахи не порушували тишу. Дівчина спішилася, прив'язала Графа до гілки та почала вичісувати гриву гребінцем, який завчасно поклала в сумку. Це допомагало краще будь-яких медитацій. Чорне блискуче «волосся» потічком спускалося по міцній жилавій шиї. З цими рухами з голови виходили усі нав'язливі думки.

             Мабуть, саме тому після вихідних проведених у дядька, дівчина повернулася з гарним настроєм додому. В дорозі багато говорила з батьками, які планували похід в гори на наступному тижні, тато хвилювався за її здоров'я, а вона переконувала, що почувається як найкраще.

         Яринка із мамою вийшли з машини перші, а батько поїхав ставити її в гараж. Наближаючись до під‘їзду, вони не одразу помітили хлопця, а от він їх так.

– Яринко… – хлопчина стояв із наплічником, нервово смикаючи лямку, як школяр.

– Я… Ми знайомі? – дівчина ніяк не могла згадати хто ж він, уважно вдивляючись у риси обличчя.

– Доню, татові не сподобається, що ти тут теревениш із хлопцем. – мама підхопила її під руку і повела до під'їзду.