22. Яринка

      Здавалося вона йде по безкрайому полі квітів. Вона десь бачила такі, точно бачила, тільки не пам'ятає де. Сонце світить яскраво, проте Яринка не відчуває його тепла. Здається вона нічого не відчуває. Все йде і йде, а поле не закінчується. Чийсь крик, він тисне, доводиться затуляти вуха руками. Тиша. Навколо нічого. Чи буває таке взагалі? Не видно де горизонт, усе суцільно біле.

            Хтось стоїть попереду. Чоловік. Вона не бачить його, але її манить до нього. Дівчина починає бігти, але цільне стає ближчою. Знову крик й знову провалля. І от він перед нею, стоїть спиною. Яринка кладе руку йому на плече. Хлопець повертає голову, але замість обличчя – нічого.

*****

           Голова ніби розривалася на частини, всі інші частини тіла почувалися не краще. Яринка не могла промовити ані слова, виходив тільки якийсь незрозумілий клекіт. Очі ніби налиті свинцем, не піддавалися на безнадійні спроби відкритись. До вух донісся знайомий голос, від чого тіло огорнуло теплом, навіть біль на мить трохи згас.

— Вона щойно намагалася щось сказати. — ніжний звучав ніби пташки в перші весняні дні.

Далі спалах в правому, тоді в лівому оці.

— Пацієнтка подає ознаки свідомості. — цей голос був чужим, чоловічим.

*****

— Все буде добре, доню. — мама обтирала її обличчя вологою ганчіркою.

            Вже кілька днів, як Яринка приходить до тями. Всього на декілька хвилин, але сьогодні час збільшився до двадцяти хвилин. Розмовляти все ще не виходить, але вдається підняти праву руку і показати пальцем «так» чи «ні». Це допомагає лікарям у лікуванні. Сьогодні приїздив тато, він сердиться, але чутно який схвильований.

Аби ж ще пам'ятати що сталося.

******

         Порожня кімната, посередині диван засланий зеленим коциком, на ньому сидить хлопець. Яринка сідає поруч, вона вже припинила боятися цього безликого. Він торкається її щоки, шкода, що нічого не відчутно. Але чомусь хочеться аби він продовжував.
 

*****

— Мамо, мені потрібно рухатись, ви ж  чули лікаря.

          Яринка не хотіла сидіти у своїй кімнаті, вона відчувалася чужою, все було іншим після  лікарні. Батьки нічого не розповідають, ні про те як вона опинилася в лікарні та ще й у Вінниці. На голові красувався величезний шов, обережно зшитий. Тіло було все зчесане та в синцях.

          Вона швидко відновилася і тато вирішив забрати її додому, хоча й лікар цього не радив. Проте батьки написали відмову від стаціонару. Яринка не сперечалася, в принципі як і завжди, от тільки в кімнаті не хотілось сидіти. Мама ліпила вареники, хвацько завертаючи «вушка». Яринка присіла поруч і взялася й собі до справи, як раптом її ніби маривом постала інша квартира, перед нею стояла жінка, старших літ. В неї була добра усмішка, вона щось говорила, але не було чути. Коли крізь мариво пробився мамин голос:

— Яринко, доню, тобі знову погано? — мама стурбовано дивилася на неї, тримаючи за руку.

— Ні, просто задумалась. — змахнувши з лоба волосинки, що нахабно спускалися та лоскотали обличчя, дівчина продовжила ліпити варенички. — Мамо, я хочу повернутись на навчання.

— Ми це вже обговорювали. Ти маєш відновитись, ти стільки всього пережила. — матір не дивилася у вічі, але Яринка помітила як  на них протупає волога.

— Я анічогісінько не пам'ятаю, а ви мені не розповідаєте. Як я маю відновитись? — дівчина не розуміла звідки в неї така наполегливість, раніше вона б мовчки проковтнула образу і забула, як ні в чому не бувало.

— Воно хіба тобі поможе в цьому? — матір повернулася до кухні шукаючи якийсь предмет, насправді ж показуючи всім тілом, що розмова завершена.

— Може й так. Я маю право знати! — Яринка ж не збиралася відступати.