15. Яринка

        Мама. Таке коротке слово, а скільки ж в ньому змісту. Перші обійми, перші спогади, тепло яке несеш з собою через все життя.

Мама.

      Такою вона бачила її вперше. Очі, які завжди сяяли вогниками, спрагою до життя, пожовкли й запала в середину. Скільки ж пролитих сліз вони побачили за цей час. Змарніла, зовсім худа, як стеблинка. Відчуття, ніби минуло багато років. Але Яринка все ще пам'ятала тепло її обіймів.

– Слава Ісусу Христу! – гучно вимовила «синя хустка».

– Навіки Слава! – жінка йшла не піднімаючи очей, навіть не помітивши на дві молоді фігури, що намалювалися перед жіночками, щоправда, менша фігура кудись заховалася.

         Насправді Яринка вже хотіла було піти, але дивне відчуття заціпило на місці. Чи то страх, чи цікавість не відпускали, але змусили насторожено виглядати за широких плечей хлопця. Наче мале кошеня, що вперше бачить людину.

– Тут на вас, Катарино Іванівно, чекаю. – спробувала ще раз звернути до себе увагу, пані у синій хустці.

         Жінка підняла погляд, занадто швидко, з певною надією, яка миттєво згасла коли помітила незнайомців. Вона мовчки чекала на відповідь, питання для якого не задача. Тільки от в Яринки чомусь відібрало мову. Як відібрало й серце при зустрічі з такою рідною і такою далекою жінкою.

– Доброго дня. Ми знайомі Ярини, хотіли навідати її. – Єгор врешті заполонив тишу.

– А її немає. – жінка повернулася у бік «хустинок», що вряд сиділи ніби сороки на дроті, очікуючи рознести інформацію по найближчім сусідам. – Ходімо, я пригощу вас чаєм.

        Яринка стояла як укопана, але Єгор швидко спохватився і тримаючи за руку повів дівчину за матір'ю. Та піднялася по сходах, якось на автоматі відкрила двері, змінила вуличне взуття на домашні капці з принтом фіолетових квітів. Колись ці капці подарувала їй єдина донька, тепер вони муляли очі, але змінювати не наважувалась. Вона мовчки дістала гостьове взуття, поставила перед незнайомцями та запросила їх до вітальні.

          Квартира скромно обставлена з іконами в самому центрі, а поруч фотографії на яких щаслива родина. Вона чітко пам‘ятала ті почуття зі світлини. То був той самий собор Святого Юра, який вона нещодавно показувала Єгору. Вони відсвяткували її вісімнадцятиріччя, гуляли Львовому, відвідали театр та їли смачний торт на Староєврейській вулиці. Тоді всі її дурнуваті думки про свободу й незалежність кудись втікли, витісняючи тепло рідних батьків. Серце стискалося, а на очі навернулися непрохані сльози.

— Ти дуже гарна. — Єгор нахилився над вушком дівчини, поклавши руки на талію. – Ніби янгол.

– Мама розсердиться. – Яринка скинула руки хлопця, не згадавши, що тепер вона не донька Катарини Іванівни, а якась її перехожа знайома.

– Присядьте, – жінка зайшла у вітальню, саме тоді, коли Єгор зробив крок від Ярини. – Я не чекала на гостей, тому нічого не зготувала, маю лише цукерки та чай з меліси.

         Вони всілися за стіл і запанувала тиша. З обох сторін було стільки питань, але ніхто не наважувався їх задати, тому вони так і висіли в повітрі заважаючи вдихнути на повні груди.

– Яринка пропала. – жінка витягла свою таємницю зі скрині, що берегла у самого серця.

             Вона затягнула павзу, але все ж продовжила, тремтячим голосом, геть не схожим на свій звичайний. Яринка помітила як схудла мама, шкіра на руках просто обтягнула кістки, а каблучка постійно сповзала.

– Одного дня, вона прокинулася ніби то геть інша. Вона кричала на нас, казала що ми її тримаємо у в'язниці. – сльози одиноко поповзли щоками. – Потім вона схопила ножиці та порізала сукню. Якщо чесно, в ту мить я думала, що вона збирається…

           Жінку охопила істерика, а Ярина не змогла сидіти осторонь, не зважаючи на те, що мама бачить перед собою чужу людину, дівчина не могла бачити її біль. Коли Катарина Іванівна трохи заспокоїлась, Яринка все ж відсторонилася та присіла на своє місце.

– Я знаю що інколи ми надто суворі, що занадто опікуємось. Але ж вона наша єдина доня, вимолена в Бога! – скинувши сльози, продовжила жінка. — А тепер хтозна-де вона.

– Ви найкраща матір у світі. – Яринка поглянула у вічі жінці й ту ніби струмом пробило.

– Нам дуже прикро. – втрутився Єгор. – Якщо ми щось дізнаємось, ми вам зателефонуємо.