14. Єгор

         Блукаючи по чарівному місту, яке мало запах кави, шоколаду та кохання в повітрі, Єгор ненадовго відштовхнув сумні думки. Заховав в скриню і зачинив сімома замками. Нехай ті трикляті помовчать, говоритиме величне місто голосом Ярини. Без перестанку вона розповідала про улюблений собор Святого Юра, про шоколад який купував тато на свята. І про кіоск з листівками в якому кожен рік купувала різдвяну листівочку і клала до своєї колекції.

     Частина інформації проходила повз вуха, не умисно, просто сонячне проміння яке пробивалося крізь волосся робило з неї справжнього янгола. А запах. Як він не помічав, що вона мала геть інший запах. Ніби зелений чай з жасмином, солодкуватий та насичений. Вероніка ж відчувалась ніби перчик, наблизившись свербіло в носі, хоч і бавило своєю гостротою.

        Вони йшли по бруківці, яка нагрілася під сонцем та пашіла жаром. Легка блакитна сукня облягала стегна та груди Яринки, роблячи силует звабливим. Єгору хотілось пройтись руками по її вигинах, починаючи від шиї  опускатися нижче, не оминаючи жоден сантиметр тіла. Але вдавалося насолоджуватись лише тонкими музичними пальчиками, якими він вже з голину грався, а вона й не помічала.

     Після нетривалої прогулянки на них чекав невеликий жовтий автобус. Для Єгора він був ніби ворота до пекла.Він прекрасно розумів, що зовсім скоро йому доведеться розпрощатися з Яриною.

        Невелике містечко на півдні від Львова не більше вразило хлопця. Невеликі приватні будиночки, ніби гномики вишикувалися серед великої кількості зелені. В голові майнула думка, що він міг би жити в цьому місті. Міг би та совість не дозволить покинути бабусю. Тому ця думка швидко була згорнута й закинута в смітник.

     Ярина із захопленням споглядала у вікно, розповідаючи про рідне місто, а він із захопленням дивився на неї. Така рідна й близька людина і така далеко водночас. Пересівши до місцевої маршрутки, вони швидко дібрались  до будинку дівчини. Вже у дворі Єгор спинив її.

– Ти не можеш отак просто завалитись до батьків і заявити про себе.

– То що ти пропонуєш? Чергувати під будинком на Вероніку? – дівчина повела поглядом, розгубленим і таким ніжним.

– Давай краще он в бабусь на лавці розпитаємо, вони точно мусять усе знати. – не давши нічого відповісти, Єгор потягнув її за руку у бік пофарбованої у синій колір лавки, що стояла під кущем давно відцвілого бузку.

       Там сиділо три жіночки літнього віку. В усіх на голові пов'язані різнобарвні хустки, а на очах великі окуляри. Вони чомусь нагадували йому  бабусю з казку про червону шапочку.

– Доброго здоров'я. Ми шукаємо свою подругу, Ярину. – сміливо почав Єгор, поки дівчина ховалася за спиною давно знайомих сусідок.

– Доброго. – підозріло розглядаючи двох незнайомців, відповіла жіночка в червоній хустині. – А ви звідки будете?

– З Києва. – не обдумуючи відповів хлопець.

– І звідки це в Яринки друзі столичні? – ще з більшою підозрою запитала інша, в синій хустці.

– Ми познайомилися на кінній фермі у дядька Єремія того року. – втрутилася Яринка, усвідомлюючи катастрофічну ситуацію.

– А чого ж не подзвоните, зараз хіба не так всі роблять? – жіночка в синій хустці продовжувала підозріло глядіти на чужинців.

– Ми з дороги, проїздом. От побачила табличку з назвою вулиці та згадала, що вона тут живе. – Ярина вже зовсім вжилася в роль.

– Не знаю чи застанете її, я давно вже не бачила дівчину. Може з місяць, а може й більше. – зрештою відповіла жіночка в червоній хустині.

– Немає її, поїхала в церковний табір. – заговорила третя бабуся, що весь цей час мовчала, як потім дізнається Єгор, сусідка навпроти. – Оно спитайте в її матері.

           До під'їзду йшла невисока охайна жінка. Таких не часто зустрінеш в Києві, хоча він й славиться різноманітністю персонажів. Весь одяг у світлих тонах. Довга спідниця та блуза, що прикривають майже все тіло, закриті туфлі, наперекір спеки. А на голові намотана шовкова хустина й підчеплена двома невидимками. Вона йшла трохи згорблена і справа була не у пакетах, які вона несла з магазину. Все тіло жінки говорило про розпач.