11. Яринка

          Яринка відчувала себе роботом. Усі дії за останні дні були суто механічні, прогулянки беземоційні, а страви без смаку. Вона зависла в повітрі, невідомість висмоктала останні сили, вже нічого не мало сенсу.

            Якоюсь мірою, дівчина мусила відчувати страх чи розпач, але не відчувалося нічого. Хорошого теж. Другу ніч вона чує його присутність позаду себе, відчуває дихання на відстані цілої кімнати. Але вже не знає як реагувати. Лише сьогодні вирішила врешті заговорити.

          Розмова далася не просто, довелося з усіх куточків повимітати сміливості та зібрати до купи. Як би гірко не було визнавати, проте вона була зовсім не спроможною повернутись додому. Це стосувалося фінансів та й самостійності в цілому. Проте Єгор випередив, сповістивши що поїде разом із нею. Єдиним питанням лишилися гроші, яких вона не мала. Та й в цьому він був твердим як скеля. На такого чоловіка можна покластися, довіритись.

            Ця розмова була такою інтимною, що все тіло благало дотягнутись, прилинути. Лише мозок подавав все ті самі сигнали «стоп». Хоч доторк був приємним, вона навіть не стала прибирати руки.

             Проте дні минали, а вони все ще були в цьому місті. Яринка розуміла, що з роботи відпустити так просто не можуть, деякі он заяву ще взимку пишуть. Лише спокою це не додавало. Єгору своєю чергою втішав як міг, та що зробиш, коли сил більше не лишилося. 

              Вже дев'ята вечора, а хлопця досі немає. Вони вже й повечеряти з Галиною Миколаївною встигли, прибрати за собою. Нарешті, коли Яринка лежала у ліжку, в замку почувся шурхіт. Вставати вона не наважувалася, а Єгор чомусь не заходив. Лише за пів години постукав до кімнати.

– Заходь. – голос Яринки ледь не зірвався, так вже допекло очікування.

– Васильович знайшов заміну. – проговорила голова у дверях та зникла.

              Яринці у мить стало легше, ніби камінь упав з душі, але за ним прикотився інший. Чому Єгор з таким кепським настроєм? Усе ж добре, вони можуть виїжджати, розібратися нарешті із цією містикою.

             Запитувати не стала, якби хотів поговорити — зайшов би. Тому вмостилася на ліжку зручніше, заховалася від місячного сяйва з головою та поринула у царство Морфея. Воно зустріло чудернацькими снами, ніби Яринка бачила чуже життя, переживала чужі емоції.

            На ранок мана від сну не впала. Що може бути дивніше? Чуже тіло, тепер ще й чужі спогади. А що залишиться від самої дівчини?

        В домі панувала тиша, лише на кухні чулося якесь шарудіння. Як виявилося, це Галина Миколаївна готувала сніданок.

– Ти сьогодні заспалася. – не з докором, а зі щирою посмішкою сказала бабуся, знімаючи останній млинець з пательні.

           Стіл як завжди заставлений смаколиками. Начинкою для налисників слугували й грибочки присмажені з цибулькою, й куряче м'ясо тушковане в сметані, яке вчора слугувало підливкою до гречки. А з солодкого два види варення та свіжо перетерта полуниця з цукром. Галина Миколаївна не вміла по іншому.

– Всю ніч снилися дивні сни. – дівчина присіла за стіл, а за нею й бабуся. – Ніби то зовсім і не сни, а спогади. Тільки не мої…

– Ну розказуй. – розлила запарену м'яту по чашках та підставила тарілку з налисниками до Яринки.

– Я бачила двох людей, які тримали на руках маленьке дівча загорнуте в рожевий конверт. Обличчя їх розмиті, але ніби чітко знайомі мені. А ще бачила вас, а поруч хлопчика.

Бабуся зціпила губи, щось розмірковуючи. Слова не вимовила, все слухала.

– Я бачила життя Вероніки? – пошепки запитала дівчина.

               Може вона й справді з глузду з'їхала, ніякої Ярини не існує, в місті Стрий немає тих людей про яких вона згадує. Цей сон перевернув її душу з ніг до голови, знову все почало здаватись химерним та неправильним.

– Не знаю мила, коли батьки Вероніки переїхали до нашого будинку, дівчинці було вже три роки. Тому нічого сказати точно не можу.

– А де Єгор? – раптом згадала про хлопця.

– Він вже давно пішов, перехопив кілька перших млинців та втік, не сказав куди.

           Далі розмова якось не клеїлась, вперше за весь той час, що вона живе разом із ними. Кожен думав про своє, здогадками не ділився.