10. Єгор

         Другу ніч поспіль Єгору ніби спить на голках. Пам'ятаєте казочку про принцесу на горошині? Прокручуючись декілька разів, вставав, перевіряв чи все гаразд. Звичайно, дивану вже рочків рівно як йому, але якось же до цього спалось?

    Взагалі ніколи не мав проблем, тренування, навчання та робота відбирали усі сили. Зазвичай залишалося аби голова торкнулася подушки, а інколи й скло в метро чи автобусі непогано справлялося з її функцією. А тут ніби все проти сну.

          Хоча як тут заснеш, коли кожну мить згадуєш ту, що змушує серце барабанити по ребрах. Щось точно змінилося. Він бачив її оголені ноги сотні разів, бачив у відвертих нарядах та навіть у спідньому. Ці образи довго викликали звичну реакцію молодого тіла, яка зникала лише після розрядки.

        Тоді це можна було б назвати хтивістю. Ну в якого нормального мужика не прокинеться солдат, коли дівчина з неймовірною фігурою буде бігати перед ним у напівпрозорому комплекті. Був би мудаком, напевно б ще й скористався. Вероніка частенько викидала коники, змушувала його пропадати в залі, аби хоч якось скинути напруження та лють. Ходити майже оголеною, або в коротенькій сукні, а тоді сідати в автівку якогось багатенького окурка, що авто випросив у татка.

       А зараз, це радше захоплення. Її плавними жестами, сміхом, що нагадує спів пташок. Єгор відчував себе останнім телепнем, не розумів чи це досі прив'язаність до Вероніки чи власне Яринка заполонила його серце.

           На годиннику друга ночі, у квартирі абсолютна тиша. Лише з відкритих вікон доноситься собачий лай та інколи чужі голоси, що бредуть додому в напівживому стані. А вдома тихо.

       Напевно через це набрався сміливості та вийшов до її кімнати. Смішно, двадцять один рік була його кімнатою, а так швидко стала її. Капці вирішив не взувати, аби не шорхати підлогою. Темний вузький коридор, в якому Єгор виглядає кумедно, адже поруч із передпокоєм, займає увесь вільний простір.

        Кімната. Зараз наповнена запахом квітів, які вчора подарував. Придбав у якоїсь пересічної бабусі, що сиділа тихенько під стіночкою переходу. Вже перед самими турнікетами, подумав що  може злякати її своїм натиском, тому повернувся та придбав ще один для Галини Миколаївни. Хіба не дурень? Звичайнісінькі квіти не може подарувати дівчині.

Серед тиші почулися шум на ліжку, тому сховався за стінку.

– Не спиться?– донеслося пошепки.

– Пробач, не хотів розбудити. – закляк у дверях, присоромлений, мов пес, що вкрав кістку.

– Ти не розбудив, я так і не змогла заснути. – в легкому світлі місяця, що заливався до кімнати він бачив як вона сідає на ліжку, підпираючи під груди ковдру. – Проходь, якщо вже й ти не спиш.

          Невпевненими кроками пройшов повз старий стіл для письма, що давно слугував комп'ютерним. Ще пару кроків і ноги вперлися у ліжко. Ніби то у власній кімнаті, та не хочеться порушувати особистих кордонів. Проте дівчина сама поплескала долонею по матрацу.

– Я вже другу ніч не сплю. – раптове зізнання призвело до ступору.

         Отже, вона чула його вчора? Чому нічого не сказала? Що скаже зараз? Але Яринка уперто мовчала, огорнувши руками ноги та поклавши підборіддя на коліна.

– Хочу додому. – вистріл у лоба, пряме потрапляння. – Я не можу жити у невіданні. Не знаю як там мої батьки, Граф... моє тіло.

– Я поїду з тобою. – Єгор не мав жодних сумнівів, навіть роздумувати б не став.

– Мені соромно просити, але я не маю жодних коштів. Я обов'язково поверну, як тільки розберусь із цим. – вона поглянула на тіло, в якому сиділа.

– Про це можеш навіть не турбуватися. – він поклав долоню на її тоненьку ручку, від чого та здригнулася, але залишилася сидіти на місці.

– Тоді ми можемо поїхати завтра? – говорила не повертаючи очей, розглядаючи візерунки перед собою.

– Мені потрібно взяти відпустку, але я попрошусь як найшвидше. – у відповідь вона лише махнула головою, а за цим жестом прийшло позіхання. – Лягай спати, добраніч.

        Тихеньку покидавши кімнату, в його душі виростав звір. Сірий, кудлатий і з мерзенною слиною на морді. Він нашіптував: «Вона поїде, повернеться до рідних, а ти не будеш їй потрібен. Ти для неї ніхто. З тобою як завжди залишиться лише бабця і вона тебе згодом покине. Ти лишишся сам. Один». З кожним кроком, віддаляючись від Яринки, звір ріс, не залишаючи й крихти місця для впевненості.