9. Яринка

Страх. Страх прокинутись знову у своєму тілі, а навколо безлад в житті, який влаштувала Вероніка. Страх вже не прокинутись у своєму тілі ніколи, не побачити рідних. Не розуміти хто ти, не впізнавати себе у дзеркалі кожного ранку. Весь цей час Ярина жила в несамовитому страху за себе та майбутнє.

Кожного ранку робила одне й те саме, готувала сніданок рано вранці, йшла на прогулянку з Єгором. Ці прогулянки були свіжим ковтком й одночасно новим страхом. Страхом, що вони зникнуть, а вона вже прив'язалася. Полюбила Галину Миколаївну, яка нагадувала їй покійних бабусю з дідусем в одному флаконі. Лише почуття до Єгора вона не хотіла ніяк називати.

Все займалася якимись справами, аби лише не думати. Ні про що не думати, жити моментом який є. Завтра може перевернутись з ніг на голову. А сьогодні є він та вона. Фільми, які не дозволяли дивитись батьки. Нічого такого, фантастика, про різні світу. Ніяково лише коли показують інтимні чи романтичні сцени. Все ж таки лежать вони на одному ліжку.

Весь інший час, Єгор спить в залі на дивані. Своє ліжко по-джентльменськи віддав Яринці. А вона довго не впиралася, подобалося відчувати його запах вночі. Ще жоден хлопець не викликав такого бажання. І це в рази підсилювало тривожність.

Сьогодні дівчина пообіцяла собі відкинути всі острахи. Здається Єгор покликав її на побачення. Точно про це не казав, але ж сюрпризи пересічним людям не роблять. Якийсь трепет в душі змушував літати над землею. Кудись усі демони сумління у мить розлетілись, залишивши місце блаженству.

От і привід одягнути новеньку сукню, яку нещодавно подарувала Галина Миколаївна. Вона більш доречна Яринці, ніж більшість лахів, які відшукала у шафі Вероніки.

А ще взуття... страшно уявити, аби Яринка взувала ті підбори з гострими шипами чи босоніжки з одних шворок. В її родині було негласне правило, яке йшло ще з дитинства, взуття мало закривати ступні. Та й взагалі, все мало бути скромним та охайним. Ніка таким похизуватись не могла. Дарма, що споглядаючи гарних дівчат на вулиці, вона все частіше ловила себе на думці, як приміряє ту чи іншу річ до себе. Одного разу оцінила навіть коротку джинсову спідницю. Ні, не з тих що ледь прикривала зад. Таку, трохи вище коліна, які зазвичай ховала за довгим одягом.

Не те щоб вона ніколи не задумувалась про таке. Просто голос батьків ледь відлунням стискав саме дихання. Але зараз, в іншому тілі, трохи легше сприймати власні ж думки. Особливо коли в голову лізуть запитання на кшталт «а ця сукня сподобається Єгору?» чи «йому подобається сережка в пупку чи її оголені частини?». Хоча голос матері вже стишувався до пошепки, за ці, та інші непрохані питання, Яринка все ще сварила себе.

Життя зі страхом напружувало, хотілось розправити плечі та вилетіти ластівкою з кайданів задушливого піклування близьких. З іншого боку, якщо так трапиться, а зрештою вона повернеться до власного тіла. Отже, доведеться знову звикати до заборон, правил та постійного угризання совісті. А це в рази важче, бо вже зараз вона змінилася, можливо зовсім трохи. Але ці крихти, це вже багато що значить для неї.

Крокуючи вздовж стежки прокладеної від автобусної станції, Яринка розглядала камінці під ногами, душила черговими думками. Аж доки не почула іржання з того боку, куди вони направлялися. Так зайнята самобичуванням, не помітила що кінцева точка перед носом. Конюшня.

Перед очима став образ Графа, чорного ганноверського скакуна. Найкращого друга, єдиного, кому довіряла таємниці. З ним вона познайомилася ще в дитинстві. Дядько Веремій, який пів життя професійно займався конкуром, отримав травму несумісну зі спортом. Любов до коней не зникла, саме тому придбав невеличку закинуту ферму поряд з містом. По знайомству придбав коней, які з певних причин перестали виступати. Граф був одним із них, мав пошкоджену праву ногу.

Аби тварини дарма не простоювали, почав запрошувати знайомих та друзів на прогулянки верхи, так потроху переросло в бізнес. А Яринка віднайшла справжнього товариша, по правді єдиного. Саме тому проводила багато часу із ним. І здається сумувала більше, ніж за батьками.

Вперто затираючи нахабних гостей в голові, рушила до стайні. Першим та ледь не єдиним в око трапився чорний кінь. Він не був точною копією Графа, відрізнявся навіть породою. А це дівчина знала добре, бо захоплення граційними створіннями не завершувались на обкатці вірного друга. Але щось в погляді було таким близьким, ніби цей кінь теж почував себе не у власному тілі. Вона відчувала його, торкалася загривку, пропускала пальці між шовкових ниточок. Тепло. Він нагадував їй дім.

Щось в Яринці сподобалося Бурану, не просто так він підпустив до себе. Впевненість та щирість привернули увагу, він дозволив керувати, бо довірився людині, якій так необхідна підтримка та бажання бути почутою.

Для Єгора прогулянка була справжнім випробовуванням, це дівчина угледіла одразу. Взагалі, невідомо як він тими міцними ногами не переламав коняці ребра. Сидів напружений, втягнувши макітру до самих плечей, ніби равлик ховався у домівку.