7. Яринка

               Яринці було соромно, що бабуся обслуговує її. Мама з малечку вчила накривати на стіл, років з п'яти вона виконувала програму мінімум, викладала столове приладдя. Стаючи старшою, рівноцінно готувала з ненькою. Досі пам'ятає власноруч приготовлений борщ, порізаний палець та щасливого тата, який прицмокував червону юшечку.

          А зараз виходить що живе вона в чужій квартирі, на чужому харчі так ще й бабуся крутиться ніби та бджілка. Перше про що подумала, коли трохи подрімала, варто віддячити й зготувати вечерю. Сил не так вже й багато, хоча б якийсь супчик чи котлетки. Тому одразу пішла на кухню, яка пустувала.

         На столі накритий пластиковою кришкою сливовий пиріг, все охайно прибрано, абсолютно все приладдя лежить на своїх місцях. Позаду почулися кроки шаркаючи капцями по підлозі, за рогом з'явилася Галина Миколаївна. Сиве волосся зібране в охайний пучок, зморшкувате обличчя на якому давно вмостилися окуляри в напівокруглій оправі. Старенька, проте чиста сукенька з пояском на талії.

– Галина Миколаївна, я б хотіла віддячити вам та приготувати вечерю. – несміливо промовила дівчина.

– Ніко, кажи зараз же. Що з тобою? Чи ти таким чином вирішила довести мене до білих капців? – жінка примружила очі, розставила руки по обидва боки. Явно налаштовано вороже.

– Пробачте, я не... – вона не могла підібрати слів, не хотілося б аби в старенької прихопило серце. – Ви б повірили, якби я сказала, що зовсім не «Ніка»?

– Це вже як не Ніка? Сестра чи що? – руки опустила та погляд загострила ще більше.
 

– Ні, не сестра. Я зовсім інша людина, яка раптово прокинулася в тілі цієї дівчини. – вона шукала в очах старенької насмішки чи лайку, проте не знаходила. Операційна система довго відповідала, з рештою скільки ж їй років, проте справно відповіла.
 

– Нехай так. Ти мені більше подобаєшся, ніж попередня власниця цього тіла, вона його занедбала. – ще трохи подумавши, додала: – Врешті як і душу.

– Я б сама собі не повірила. Але вже як є, хоча це страшенно лякає. Там мої батьки, моє життя... мені так страшно. – вона чесно зізналася, а по щоках котились градинами сльози.

– Ну-ну, дівчинко, не плач. Як знаєш, сльозами горю не поможеш. – втішала бабуся, поплескавши по спині. – Давай ще трохи оклигаєш, а тоді з моїм онуком з'їздиш до свого міста. Там вже видно буде.

             Дівчина лише махнула у відповідь. Чомусь ідея їхати з цим хлопцем була їй до вподоби. Вона не знає, що там витворяє ця Ніка, як це переживають батьки. А ще вперше рушить в таку далеку подорож. Проте поруч із ним, все здається не таким вже й поганим. Він ніби промінчик сонця, що виглядає з-за чорних хмара, які буквально затягують все мороком.

– Ну то й добре. Що ти там хотіла готувати? – Галина Миколаївна потерла долоні, готова приступити до роботи.

– А у вас є сушені гриби? – Яринці згадалася одна з улюблених страв, які вони готували з мамою. Самі збирали ті гриби, бабця сушила й передавала маршруткою, а там вже й супи й печеня, але ця страва була найсмачнішою.

– Тільки свіжі шампіньйони. – бабуся дістала з холодильника згорток з білими шапочками.

– Нехай, думаю згодяться й такі. – дівчина перехопила згорток й вправно справилася з харчовою плівкою, в яку було загорнуто кошичок. – Ми готували цю страву з сушених та власноруч зібраних, але так ніби то й простіше. Не треба їх відварювати, лише посікти.

           Яринка все говорила, а бабуся подавала потрібні предмети й зачаровано слухала. Це ж ба, таке просто не вигадаєш. Так вони вправно зготували ніби то просту, чудернацьку страву. А тоді вже і Єгор повернувся, захеканий та втомлений. Тільки, здається, побачивши цю картину зовсім забувсь про це.

         Повечерявши, вони спустилися поверхом нижче. Власне серце дівчина відчувала в горлі та чула у вухах, словом — мігрував орган з грудей десь у голову. Воно й не дивно, картинки пробудження там й досі блукали її головою. Через того здорованя з татуюванням черепа вона й прокинулась.

Снилось ніби він приходить по неї та говорить таким низьким голосом:

«Ярино, я прийшов по тебе, більше не сховаєшся».

                 А їй не хотілося аби сон справдився. Ой як не хотілося, тому й ступала крок у крок за Єгором. Хотіла навіть за спину учепитися, та подумала що це буде вже зайвим. Врешті він обвів її просторою квартирою, яка вже слабо нагадувала те кубло. Лише деякі деталі, як от пропалене вщент шкіряне крісло. Останньою була кімната, яку вона ще не бачила. Хлопець відкрив велику шафу купе, яка була забита різним мотлохом. По-іншому ці лахи Яринка не могла назвати.

               В один момент хлопець зник, залишивши її сам на сам із «життям Вероніки». Врешті відкопавши за купою мініспідниць та геть прозорих маєчок, вона відшукала кілька пристойних суконь, штани та футболки. Примітивши в самому низу невеличку валізу, запхнула все туди, на всяк випадок накинувши теплих кофтин. З білизною було важче, оці шнурівки, які гордо називалися «стрінгами», геть не влаштовували її. Вона буквально чула голос батька в голові «Тільки безсоромні жінки носять таку стидобу».