5. Яринка

         Голова розколювалась на частини, а очі на відріз відмовлялись відкриватись. Яких зусиль вартувало прочинити крихітні шпаринки. Спершу з'явилися чорні мушки, які витанцьовували веселий танок. Згодом, трохи полежавши, вона помітила люстру, зовсім не схожу на ті, що висять вдома. Напевно батько змінив, доки вона хворіла.

            В роті відчувалася сухість, що язик натирав об ясна, торкаючись їх. Вона спробувала покликати матір, аби та допомогла втамувати спрагу. От тільки вимовивши пару слів, поруч хтось ворушився. Напевно адреналін так вшкварив по венах, бо з немічної та кволої вона раптом отримала сили й скочила на дупу.

             Не одразу згадала минулі події, що здавались дурнуватим сном. Вигадкою лихоманки, викликаною якоюсь хворобою. Довелося пазликами складати усі події до купи. Квартира, невідомі люди, навколо безлад, чуже віддзеркалення. Широкі груди хлопця, що спіймали її в під'їзді. Телефонний дзвінок до матері. Знову сльози та знову цей хлопець.
 

Єгор.

        Тільки чому він називає її «Вероніка». Вона Ярина і крапка. Народилася в місті Стрий, Львівської області. Має  дев'ятнадцять років від народження. Двоє люблячих батьків, ходить до церкви щотижня. Навчається на землевпорядника в місцевому коледжі. А хто така ця Вероніка й гадки немає, як і те чому опинилася тут.

          Хлопцеві теж цікаво, він говорить до неї її ім'ям. Жевріє надія, що він вірить в цю маячню. Так, по іншому це не назвеш. Хіба здоровій людині таке навернеться до голови? Напевно що ні. Проте він надія на повернення додому.

       Останні спогади такі розмиті, наче не її. Квартира по вулиці Григорія Коссака, а там мама, що готує сніданок. Батько, який готується йти на роботу, як завжди заклопотаний, бо знову щось йде не так в будівельному магазині, який відкрив недалеко від дому. А ще Степан, який гріє білобоке черевце на вранішньому сонечку. Таке все знайоме та рідне, таке далеке...

            До голови приходить важлива думка, а раптом ця Вероніка прокинулась в її тілі. Можливо саме тому в мами була така реакція? От уявімо: сидиш ти за столом із донькою, чи щось робите по дому. А тут дзвінок, голос каже, що це доня і вона в Києві. Дурощі. Напевно ця Ніка сумлінно грає її роль. Життя в родині Зубрицьких точно краще ніж те, що вже встигла помітити Яринка.

     Ті численні тіла, розкидані кімнатою та коридором і досі викликали сиріт по шкірі. Чому вона опинилась там? Хто ці всі люди? Невже вона справді вживала наркотики? Від запитань, що кружляли танком, голова пульсувала болем.

        Сльози градом покотилися по руках, які припали до обличчя, швидко зістрибуючи на ковдру. Вона не знала чому не може спинити їх, через побачене чи загалом від того що відбувається.

– Я хочу додому! – стогнала крізь сльози, заглушаючи крики долонями.

               Хлопець обійняв її спинивши істерику, а тоді швидко відсторонився, подав склянку води в якій саме розчинялася пігулка. Певне аспірин. В момент її зціпило, а раптом це не ліки. Можливо Єгор все ж таки один з тих. Хто його знає, як вони виглядають при тямі.

– Все гаразд, можеш пити. – він показав пачку, з якої дістав пігулку. Й справді знеболювальне. – Тобі треба переодягнутись, зараз сходимо до квартири, візьмеш речі.

– Я туди не піду. – вона втислася в ліжко, ніби в рятівний круг.

– Не хвилюйся, я ще тоді подзвонив до поліції. Всіх заарештували, а я квартиру замкнув. – він потягнувся аби взяти руку до своєї, але дівча підібрало її до грудей.

              Яринці було ніяково знаходитись так близько з чоловіком, точніше в такій інтимній обстановці. За свої дев'ятнадцять років, дівчина не мала близькості з чоловіками. На побачення декілька разів ходила, з дозволу та затвердження кандидатури батьком. Проте далі милих посиденьок в кафе не доходило. З кимось не сходилась інтересами, когось відсіював татко.

               Чоловік мав не аби який вплив на неї та й на родину в цілому. В першу чергу Яринка мала слухатись його, в сім'ї панував абсолютний патріархат. При цьому не можна сказати, що він деспот чи тиран. Завжди діяв в інтересах своїх дівчат. Хоча й таке виховання інколи дошкуляло дівчині, особливо в підлітковому віці, коли гормони влаштовували бурю, а протест так і рвався з середини. Його переломили від кореня, залишивши попуст у вигляді маленьких золотих кульчиків у вухах.

            Яринка вже й цьому раділа. Гормони якось самі собою устаканились, надавши перевагу слухняності та покірності, які виховували в ній батьки. Єдине чого вона не мала, це самостійності. Напевно через це її жахає усе що відбувається зараз. Вона зовсім не пристосована до життя на самоті. От навіть зараз покладається на мало знайомого хлопця.

             Якось усе життя знала, що як виросте, знайде собі чоловіка. Обов'язково такого, щоб подобався батькам. Тоді одружиться, народить діточок. Її мама, Катарина Іванівна, дуже хотіла мати велику родину. Вони навіть будували великий будинок, але єдина донечка, вимолена в Господа, от що подарувало їй небо. Лікарі розводили руками, ніби то здорова, все в процесах перебігає як треба. А діточок більше немає.