3. Яринка

             Знову він, невже переслідує. Втім він здався хорошим хлопцем. Хоча після побаченого у квартирі, напевно багато хто здасться хорошим, без розбору. Принаймні він має вигляд зовсім інакший. Гора м'язів говорить про те, що хлопець явно займається спортом, а не тим, що вона бачила у квартирі. Спогад про це, лише збільшив потік сліз та нудоту. Яскраві зелені очі, Яринці здавались такими сумними та стурбованими. Чи це власні емоції відзеркалились у зеленому озері, що так притягує до себе.

             В мить вона опинилася в обіймах, які на мить повернули рівновагу та спокій, впевненість у собі, ким би вона не була. Та тільки затих плач і він відсторонився, Яринці стало холодно посеред такої спеки. Тіло відмовлялося функціонувати, шкіра вкрилась холодним потом, хвиля нудоти підступила так швидко, що дівчина не встигла навіть зорієнтуватися та випустила все що мала в шлунку прямо перед ногами. На жаль зачепивши при цьому хлопця.

– Ніко, тобі зовсім зле. – почав дівчину підіймати під руки. – Ходімо, тебе треба привести до ладу.

                Чим керувалася Яринка, вона не розуміла, чомусь довіряла хлопцю й на тому все. Зрештою він навіть не скривився, отримавши сюрприз, на ноги у сланцях. Лише ще дужче розхвилювався. От тільки коли підійшли до будинку, її охопила паніка, скувала міцно у свої залізні ланцюги, не дала навіть дихати.

– Ніко, все гаразд! – втішав хлопець. – У твоїй квартирі хтось є?
 

– Т-а-ак. – дівчина ледь вдавалося вимовити просте слово з трьох букв. Вона зрозуміла, що хлопець каже про той притон, в якому прокинулася кілька годин тому.

– Заспокойся, все гаразд. – у відповідь вона лише похитала головою, там нічого не гаразд. – Ми підемо до нас, а у квартиру я викличу поліцію, скоро там нікого не буде.

                 Врешті, який вибір у Яринки, якщо вона сама в чужому місті, та й в чужому тілі. З цим треба розібратись, обов'язково, але зараз так хочеться їсти та трохи поспати. І ще вимитись від цього бруду, хоча навряд чи зможе змити огиду з тіла.

            Квартира на п'ятому поверсі одразу здалася дівчинці затишною. Простенькі жовті шпалери, старенька шафа з дзеркалом у передпокої, застелена мереживною серветкою. Зображення майнуло перед очима, Яринка в черговий раз злякалась його, позабувши вигляд. Власний вигляд, який зовсім не тішив її погляду.

             З кухні доносились неймовірні запахи, від яких боляче спазмував шлунок. Дівчині було ніяково казати про голод незнайомцю, що й так піклувався про неї, проте хлопець почав першим:

– Я зараз дам тобі дещо з одягу та чистий рушник. Підеш помиєшся, тоді поїси та приляжеш відпочити.

          Єгор зайшов до кімнати, а вона ніяково лишилась стояти на місці, лише заглядаючи краєм ока. Дивне відчуття викликав цей новий знайомий, наче вона знає його вічність. А ще трохи важко дихається, серце пришвидшило свій ритм, а в очах потемніло.

            Коли вона оклигала над головою нависли двоє. Стурбований хлопець, здається він називався Єгором. Та бабуся, в очах яких проглядалася дивна суміш емоцій: злість, турбота, образа. Вона прикладала до лиця Яринки вологу ганчірку, холодом приводячи до тями.

– Очуняла? – відкладаючи шмату в бік. – От і добре, йди помийся, бо тхнеш як помийна яма.

             Якби дівчина бачила своє обличчя вкрите червоними плямами від сорому, то стала б ще більш багряною. Вона не стала сперечатись чи щось пояснювати. Сама й не розуміє, що відбувається та й бабуся має рацію. Тхне вона не ліпше прорваної каналізації.

               В невеличкій ванній зі свіженьким ремонтом вона відшукала якийсь шампунь з кропивою, певно тої жіночки та духмяне суничне мило. Втирала все з особливим завзяттям, намилюючись кілька разів. Замотавшись в махровий помаранчевий рушник, Яринка протерла рукою запотівше дзеркало. На цей раз відображення подобалося набагато більше, хоча все ще лякало чужими блакитними озерами. А от обличчя віддавала сірістю та дивною хворобливістю.

         Одягнувши величезну футболку з різною геометрією та сірі шорти, які дівчині сягали нижче колін. Вона невпевнено покрокувала туди, звідки долинали стишені голоси. Говорили пошепки, але здавалося що сперечались. Коли Яринка з'явилась у дверях, обидва замовкли. Хлопець поглянув з такою ніжністю, що їй схотілося калюжкою розтектись від того тепла. І звідки в ній ці почуття?

Бабця швидко відвернулася зі словами:

– Нарешті на людину схожа! – й подала дві миски запашних товстопузих вареничків, одні майоріли червоними бочками, що сповіщали про ягідну начинку.

             Як же хочеться повернутись до матері, зліпити разом улюблених вареничків з капусткою, сісти усією родиною до вечері. Ярина не розуміла такої нелюбові до своєї персони, точніше до того тіла, в якому опинилася. Від того ставало холодно й страшно. Звичайно ж зовнішній вигляд не говорив ні про що хороше, проте жіночка не схожа на тих, що судить з одежі. Інакше б давно виставила за двері. Принаймні так здавалося дівчині.