1. Яринка

           Вона прокинулась у темній кімнаті заповненій запахом блювотиння та відчаю. Момент, як вона сюди потрапила, не пам'ятає, хоч убий. Та краще, мабуть, померти аніж бачити себе у цьому курнику. Наступним потрясінням був одяг в якому була вбрана Яринка, дрантя та й годі. 

         Завше у світлих сукнях довжиною не вище коліна, тепер дівчина сиділа в короткій шкіряній спідниці та чорному сітчастому топі, який ледь прикривав сороміцькі місця. А замість курчавого світлого волосся, на плечі спадали чорні, як вугілля пасма.

       Поруч хтось поворухнувся, виявилось кремезний чоловік, з татуюванням черепа у вогні на широкій шиї. Яринка вигукнула, прикриваючи вуста долонями, ще не вистачало розбудити цього дядька. На підлозі виявилось ще троє бездиханних тіла, яких дівчина побоялась розглядати. А от себе варто, бо ж ще які новинки можна знайти.

        Яринка очікувала побачити все що завгодно: пірсинг, тату чи збільшені губи. Та не зображення іншої людини в дзеркалі.

     Позаду ніхто не стояв, це сама дівчина відзеркалювала цю незнайомку. Темне волосся, яке вже помітила раніше, рівним потічком лежало до самого пояса шкіряного шматка, що ледь прикривало п'яту точку.

            Замість темних карих очей, її розглядали чужі блакиті. А губи, колись тоненькі ниточки, перетворились на пухкі, мов накачані ботоксом. Яринка інколи переглядала сторінки косметологів, таємно від матері, та бажала мати такі ж красиві вуста. Проте батьки завше говорили, що її тіло, то творіння Господа, яке не можна паплюжити уколами чи операціями.

            Змивши залишки макіяжу, розтерті по всьому обличчю, дівчина помітила, що на неї глядить симпатична, хоча й втомлена інша. Це точно не вона, тепер варто повернутись додому та дізнатись, що відбувається.

          На порозі лежав рюкзак, з нашивками у вигляді забороненого листя, бомби та червоних губ. У інший час, Яринка б нізащо не дозволила ритись чужими сумкам, та зараз немає іншого виходу. Вона мусить знайти хоч якусь зачіпку. І вона знайшла її на дні рюкзака: паспорт, на ім'я Вероніки Тарасівни Січкар. З фото на неї гляділа та сама дівчина що й з дзеркала, тільки зі світлішим волоссям.

      Отже, з одним майже розібрались. Чи лише прояснили особу.
 

– Ника, мне нужно еще... – хриплим голосом застогнав чоловік з підлоги.

       Треба тікати, єдина думка яка зараз осяяла її розум. Спустившись сходами з п'ятого поверху, вона буквально летіла стрімголов, молячи Господа не полишати її, хто б вона не була, у тяжку хвилину. Повертаючись весь час назад, вона не помітила, як налетіла на кремезного хлопця. Увімкнувши сирену на повну гучність, видала з себе такі звуки, що власні барабанні перетинки ледь не лопнули. Та хлопець притис їй рот рукою. Лише тепер вона помітила, що він зовсім не схожий на тих, хто лежав там, по всій квартирі.
 

– Ніко, це я, Єгор! – кремезний хлопець, з посмішкою немовляти, досі тримав руку коло її вуст.– Впізнала?

      Дівчина інтуїтивно мотнула головою на знак згоди. Щось підказувало, що хлопець не завдасть їй жодної шкоди.

– Я зараз відпущу, але ти пообіцяй не кричати.

Вона знову мотнула головою і додала, коли він звільнив її вуста:
 

– Обіцяю.

– Ти знову на наркотиках? – хлопець сумно поглянув.

– Ні-ні...я взагалі не Ніка, мене звати Ярина! – навіщось випалила вона.

– Ніко, ти обіцяла покинути! – хлопець провів пальцями по пасму її волосся. – Ти ж хороша дівчинка.

– Я не...Скажи, де ми знаходимось?

– У своєму будинку. – здається він не дивувався її питанням, лише дивився з розчаруванням та ніжністю? – Давай підеш до нас, проспишся.

            Як би дівчині не здавалось, що вона може йому довіряти, все ще пам'ятає тих людей у квартирі.
 

– Ні, мені треба бігти до батьків. – вирвалась з його рук та побігла до виходу. Останнє що вона помітила, розгублений погляд хлопця.

           Вийшовши у денне світло, дівчині одразу почало пекти в очі та й самопочуття здавалося не найкраще. Яринка рідко коли хворіла, завжди їла корисну збалансовану їжу, ходила в походи з батьком, займалася кінним спортом, фехтуванням. Зараз почувається знесиленою, ніби піднялася на Піп Івана, хочеться пити, а ще трохи нудить. 
 

         Заглянувши у рюкзак, який прихопила, коли тікала, вона знайшла п'ятдесят гривень. Відшукавши найближчий магазинчик, дівчина придбала дволітрову пляшку негазованої води. Половину випила ледь не одним ковтком, іншу закинула в сумку.

          Поглянула по сторонах, зрозуміла, що зовсім не впізнає свого маленького тихого містечка. Ще цього не вистачало.
 

– Перепрошую, не підкажете що це за місто? – вона запитала жіночку років за шістдесят, що стояла на автобусній зупинці.