Розділ 5

Все -таки добре інколи страждати амнезією. Ти не пам'ятаєш хто ти, звідки, чи був закоханим, чи мав колись сім'ю. 

Я б  теж воліла забути та ніколи не кохати, бо від кохання з'являються діти, які потім стають чужими. Але ж не всі віддають своїх дітей сестрам! Це лише ти така дурна. Можливо одна-однісінька у цілому світі. "Ні, це неправда". — виривається десь з недр моєї змученої душі. "Так, треба було. То все заради Марійки". — знову переконую себе у тому, що Бог віддячить за мою "благородність". Та скільки б  не старалася я себе відбилити все одно знайдуться ті, які обізвуть " зозулею", бо це тільки вони своїх дитинчат в гнізда іншим птахам підкладають. Але ж я не така?! Я просто подарувала сестрі шанс на материнство. 

Знову стараюся відігнати від себе нав'язливі думки, які ріжуть мою душу без ножа. Невже мені так подобається відчувати цей біль? Може я в душі мазохістка?! А може в мене просто обсесисивно-компульсивний розлад? І що це якось виправдовує мій вчинок? Типу, скоїла це в стані афекту, бо божевільна?! 

— Якась дурня! — проговорюю це вслух, не помічаючи, що ми вже під'їхали до офісу. Мене часто переслідує минуле. Воно підвішує мене за ноги, кидаючи у пекельний вогонь, щоб я не мала змоги вибратися. Але потім мене невидимою силою виштовхує назад у теперішнє. Наче хтось хоче, щоб я жила. Та хіба це життя? Це  ті самі дев'ять кіл пекла, які я не можу пройти, бо завжди повертаюся туди, звідки почала. 

— Приїхали. — сповіщає мені водій, бо бачить, що я знову загубилася десь глибоко всередині самої себе. Мій язик вже вкотре змушує Едикові вуха в'янути. Проте він на мої слова не зважає. Вже, наче звик, що начальниця трохи з головою не дружить. Трохи? "Та ти пальнута на всю голову." —знову озивається одне з моїх "я". 

— Дякую, Едуарде. Поки що ти вільний. — я виходжу з машини. Скидаю з голови палантин червоно-сірого кольору, який чудово пасує до мого сьогоднішнього вбрання й прямую до центрального входу. Всі вже на робочих місцях. Коли зустрічаються зі мною поглядом, то вдають з себе працьовитих бджілок, бо чимось же треба  годувати дітей, яких наплодили від мого замісника Арсена. А що він хлопчина гарний, розумний, не бідний. Однак з "вавкою в голові", бо йому подобаються хлопці. З дівчатами він спить від великої  депресії, чи точніше сказати від безвиході, бо у нього мати ще тих радянських поглядів, яка не признає нетрадиційних стосунків. Сказала йому: — "вмру, але ти одружишся на якісь там Марині". На жаль усіх подробиць не знаю, але його дійсно шкода, бо хіба він винен, що народився особливим. І от чому ці батьки так вперто не хочуть помічати проблем своїх дітей? 

— Подивиться як вирядилася! От що значить мати купу грошей. А ми розтягуємо ту мізерну зарлату, немов жуйку, бо якось треба до кінця місяця дожити. — хникають дівчата з бухгалтерії, коли бачать мене, свою начальницю. Заздрість так і вижирає очі.  Проте я  вдаю, ніби нічого не чула. Як казала Ольга Сумська: — "якщо мені плюють у спину, значить я попереду".

— Вікторіє, що на сьогодні в мене заплановано окрім зустрічі з паном Мілевським? — запитую свою секретарку, яка тримається за голову, бо вчора разом з тими горе-мамусями з бухгалтерії добряче потусили в нічному клубі. Я вже бачила відео на ютубі. Едик показав, бо тісно спілкується з Вікою. І мене чомусь це дуже бісить. Він же лише мій? Тобто, я хотіла сказати лише мій водій, а то ще подумаєте, що я його ревную. Зовсім ні. Ну, хіба, що трішки. І то тільки тому, що бажаю йому знайти хорошу дівчину, а не цих Арсенових підстилок, яких цікавлять лише гроші. 

— З важливого тільки це. Ой, ще забула сказати, що Вас там жінка якась чекає в кабінеті. Представилася вашою мамою. Того я ії впустила. — дівчина не може всидіти на одному місці, так їй погано після вчорашнього. І от чого не взяла відгул? Набрехала би, що син захворів. Але ж де того сина взяти? 

— Так, збирайся додому. Відпочинеш, а завтра зробиш подвійний обсяг роботи. І купи собі щось від похмілля. —  мені вже несила дивитися на цю любительку потусити. Якось я це все переросла.Тільки кинути палити ніяк не вдається, бо коли довго не беру до рота сигарету, то відчуваю, ніби розриваю наш з Владом непорушний зв'язок. Не ніяк можу викинути його з голови. 

— Як ти мене знайшла? — відчинивши двері, скидаю пальто з приходу й всідаюся у своє шкіряне крісло. На мачуху не дивлюся, бо тоді на кладовищі вона сказала все, що хотіла. Чи може не все?

— Зойка Кайдашиха дала твою адресу. Сказала, що ти  її Інку прилаштувала тут, у Києві. — Анастасія не знає з чого почати, того вплутує у цю історію всіх, кого бачить. Як-то кажуть мала купа давай ще.

— Назви, будь ласка, причину свого візиту? Що тобі, "мамо" треба від нерадивої "дочки"? — зараз мені хочеться, кинутися цій жінці в обійми, але вона завжди була мені чужою, хоча я вважала її рідною. І чому Бог захотів, щоб вона була мені матір'ю? Краще б віддала до дитячого будинку, ніж вчиняти так підло. Але що такого підлого вона зробила? Якби я вчинила на її місці з дитиною чоловікової коханки? Невже б полюбила? "Та не сміши". — озивається моя голова. Ти що чимось краща за цю нещасну? У неї хоча б мотив цілком зрозумілий, а от чим ти керувалася, коли віддала свою дитину. І досить вже Марією прикриватися. Може дасиш покійниці спокійно спочивати? Якась тавтологія! 

— Анжелка з дому пішла. Владислав знову підняв на неї руку. Та клята горілка зробила з нього якогось нелюда. Якби могла, то забила б гадюку. — вона починає тремтіти. Мабуть, дуже переживає. Ну, хоч онуку любить. Але ж вона їй теж не рідна по крові. Чого ж тоді прийшла сюди просити допомоги? Невже не краще, щоб ця проклята дитина щезла? Може тоді не так болітиме? 

— Що значить підняв руку? Він, що б'є мою дочку? Тобто, я хотіла сказати племінницю. —  намагаюся відтворити цю картину в своїй голові. Повільно рухаюся в куток, де спить п'яний Владислав, щоб зробити з ним те саме, що він зробив моїй дочці. В мене починають труситися руки, коли беру до рук пляшку з оковитою та розбиваю йому голову, бо ніхто не має права торкатися моєї й Марійчиної доньки. От зараз скажуть, а яке ти маєш право позбавляти людину життя? Ти хіба Бог? Не Бог, але я мати! І чого моя голова мовчить? Чому не вставляє свої п'ять копійок, бо яке я маю праву називати її донькою.