Розділ 4

Маргарита

Я знову прокидаюся від нічних жахіть. Навіть уночі тіні минулого змушують мене помирати заживо. Я підводжуся з ліжка, заварюю собі каву, дістаю улюблену трохи тріснуту чашку, на якій зображена велика біла собака. Уважно роздивляюся того пса. Не можу зрозуміти, що за порода, тому беру в руки телефон і починаю гуглити. Так і пишу в пошуку "велика біла собака". Воно мені зовсім не треба о 4:00 годині ранку, але це хоч якось відволіче мене від безлічі думок.

—То це самоїдська лайка! — чогось радісно викрикую, як та конопата дівчинка Орися з сусіднього під'їзду.

Розбавляю каву водою, бо не люблю пити гарячу, а чекати доки охолоне якось не звикла. Дістаю з кишені свого чорного кашемірового пальто пачку "Вінстона", беру сигарету до рота й підпалюю старою запальничкою, яку колись подарував Влад. Пригадую той момент, коли він вперше застукав мене за куривом. Мачусі не здав, але як лікар почав читати лекції, що це шкодить моєму здоров'ю. А потім дістав з кишені гарну металеву запальничку срібного кольору, де було гравіювання змії.

— Тримай, Марго! Вже не треба буде красти з дому сірники. — Влад щиро мені посміхнувся. Ту посмішку я не забуду ніколи. А ще ніхто ніколи не називав мене Марго. Прямо як ту королеву з фільму. Всі зверталися просто Ритка, а названа мати як допечу, то безголовою називала.

— Дякую! — я несміливо приймаю його подарунок і ми прямуємо до будинку, де Марійка пече пиріжки. Аромат стоїть на всю хату. Я так хочу того пиріжка з маком, але сестра легенько б'є по пальцях, бо гаряче їсти шкідливо. Вже замучила зі своїм бажанням мене контролювати. Але я не ображаюся, бо знаю, що так як Марійка мене ніхто не любитиме.

Мене знову повертає до реальності. На годиннику майже сьома. Скоро приїде Едик, а я ще навіть не починала звіт. Швидко йду до кімнати, вмикаю ноутбук, заходжу у теку "Документи" й беруся до роботи. Дзвінок у двері. Залишаю ноутбук на ліжку. Знаю, що так робити не можна, але мені зручніше працювати саме так.

—Здрастуй, Едику. Я майже закінчила. — відчиняю двері й впускаю чоловіка до квартири. Його волосся мокре, а на рукавичках тане остання сніжинка.

— З першим снігом Вас! — Едуард мило посміхається. Зараз він так схожий на Влада, але я забороняю собі навіть думати про кохання. Хіба я на нього заслужила після всього, що наробила?

—Щось ранувато сніг цього року випав. Тільки кінець жовтня. — починаю згадувати як ми з Марійкою каталися на санках. А потім полізли до ставка, щоб перевірити міцність льоду. Мало не провалилися. Добряче нас тоді мачуха насварила. Це, мабуть вперше й востаннє, коли вона сердилася на Марійку. Щодо мене, то таких потурань  не було. Принесла зі школи двійку вже в кутку, принесла трійку, то була обізвана тупою, а коли принесла четвірку, то мене замість того щоб похвалити, хоч раз добре слово сказати, відправили мити гору брудного посуду, бо я тиняюся без діла.

— Хочеш теплого жасминового чаю з лимоном? Я ще тістечка "Париж Брест" купила. Вирішила трохи послабити дієту, бо скоро одна шкіра й кістки залишаться. — я наливаю запашний чай у новеньку чашку, яку придбала на розпродажі у торговому центрі й чекаю поки мій водій зніме пальто та приєднається до чаювання. Собі ж беру свою улюблену з собакою, кидаю туди шматочок імбиру, беру пакетик чорного чаю з бергамотом й заливаю окропом. Не дуже полюбляю зелений чай, бо він асоціюється у мене з мачухою. Це вона обожнювала влаштовувати недільні чаювання з подружками, які завжди дивилися на мене так наче я нікчемна комаха. Та такий погляд я бачила не вперше. "Мама" теж так само дивилася. Вона наче обпікала мене, дивлячись своїми непривітними очима у мої допитливі оченята. Тоді я ще не знала в чому причина її ненависті. Думала, що з часом це пройде, що рано чи пізно вона міцно притисне мене до грудей й скаже, що любить. Як бачите, я досі цього чекаю. Вже промайнуло стільки часу. Стільки води збігло, стільки людей померло, а моя "матір" непохитна як та скеля. Бог їй суддя. Але вона в того Бога все одно не вірить. Схильна до атеїзму, бо в радянські часи були інші погляди на речі. Та я не засуджую. Хай живе як звикла.Марно на щось сподіватися від такої людини.

— Едику, ти допивай чай, а я швиденько одягнуся й поїдемо. — встаю зі стільця, ставлю чашку у раковину. Даю собі слово, що ввечері після роботи помию посуд і йду до спальні. Там дуже довго копирсаюсь у шафі, бо не можу обрати між чорним й червоним діловим костюмом. Сьогодні запланована важлива зустріч з однією будівельною фірмою, а я ще досі стою в одній нічній сорочці, бо вагаюся. Звикла вагатися. Недарма за знаком зодіаку Терези.

— Чорний чи червоний? — по черзі приміряю обидва костюми. Чорний мені здається занадто траурним, тому зупиняю свій вибір на червоному. Знаю, що чорний завжди класика, але мені того траурного кольору і в душі вистачає. Вже 34 роки перебуваю у духовній жалобі, бо якби не народилася тоді, то не довелося би домовлятися з совістю, яка душить зсередини.

— Я готова. Як я виглядаю? — з цікавістю спостерігаю за реакцією Едика. Він мало чашку з рук не впустив. Значить не прогадала, коли вбралася в червоне.

— Ви розкішно виглядаєте. Тобто Ви завжди прекрасна, але червоний Вам дійсно до лиця.— чоловік не може відвести погляду від начальниці. Вона така гарна жінка. Жаль тільки, що нещасна, бо це видно неозброєним оком.

— Ой, дякую. Ти явно лестиш мені, Едуарде! — на моїх вустах з'являється непідробна посмішка. Вже не пам'ятаю, коли востаннє щиро від душі посміхалася. Мабуть, тоді коли була жива Марія.

— Я піджену машину до під'їзду. — Едуард виходить з квартири. Він трохи засоромився, коли Маргарита посміхнулася. У неї красива посмішка. Шкода, що жінка нечасто її демонструє.

Двері квартири зачиняються з того боку. Я усвідомлюю, що ні один чоловік крім Едуарда не переступав поріг цієї квартири відтоді як ми тут востаннє кохалися з Владиславом. В ту ніч зупинилося серце Марійки. А я замість того щоб бути поруч з нею спала на грудях її чоловіка, бо сама того не усвідомлюючи покохала всім серцем. Головою розуміла, що це чужий чоловік, але він був, є і буде батьком моєї доньки. Хоча, яке я маю право називатися їй матір'ю. Я віддала її навіть не глянувши на це маленьке личко. Не притисла до грудей, бо сліпо любила сестру. Все заради Марійки! Лише цим себе заспокоювала, бо любила сестру більше, ніж власну дитину.