Розділ 3

Жили були дві сестри. Одна в душі носила сонце, а іншій же було написано це сонячне сяйво, цю невинну душу погубити. Вона, звичайно, не зі зла?! Адже не може бути такого, щоб навмисне це зробила? А якщо й навмисно, то з любові зробила, добра хотіла? Правда ж, сестро? ! А потім глухий свідомий жіночий крик знову переносить нас в розкішну квартиру на восьмому поверсі елітного пентхаусу, де на шовковому холодному простирадлі Маргарита вже вкотре відчайдушно бореться з мареннями минулого. Її голову знову намертво атакували спогади. Такі болючі й одночасно прекрасні, що жінка, то плаче, то посміхається. Вона точно божевільна! Мабуть, сусіди не помилилися, коли кидали їй в спину коктейлі Молотова з образливих слів та побажань швидше вмерти, бо як таку навіжену погань земля ще досі носить. Та зараз не про неприязнь абсолютно чужих людей. Злі людські язики були, є, й будуть, але ти знала на що підписалася! Кажеш життя несправедливе? А кому здалася нікчемна справедливість! Не з тими воюєш, не за те борешся. Якби не твоє щире бажання допомогти сестрі, то не було б цього болю, не було б цих нічних жахіть, не вмирала б щодень від думки, що наробила твоя жертовність й свята простота. А тепер відкрий очі й прийми реальність, живи сьогодні, бо дала непорушну обіцянку, клялася на крові, присягала на іконі. От що ти наробила?! Що наробила? Куди ти біжиш? Очі зав'язані! І знову темрява. Ніхто тебе не почує, ніхто не допоможе, ніхто не врятує, хоча ти несамовито кричиш у пітьму, шукаєш виходу, звеш Марійку, а вона все не приходить. Невже не любить? Невже збрехала? Де ти, сестро? Очі Маргарити наповнюються слізьми, а в голові ніяк не стихає дитячий плач, оживають картини з далекого дитинства, де вона щаслива! Де вона з тією, кого невимовно любить, кому в подальшому подарує виношене нею життя охрестивши його чужим! 

— Ти ж не нашкодиш мені, Марійко?!— дівча років десяти здригається від холоду й щоб швидше зігрітися рвучко пірнає під ковдру, скручується калачиком, ніби кошеня й стиха поглядає на старшу сестру, яка бере до рук збірку казок й присідає на краєчку ліжка. 

— Ніколи, Ритуню! Чуєш, рідна! Нехай буду проклята до десятого коліна, але не вчиню так, сестро. А тепер закривай оченята, люба. Сьогодні обійдемося без казки. — Марія легенько гладить сестру  по голові й усміхається. Її руки настільки теплі, що дівчинка мимовільно відчуває жар, відчуває як тепло пробирається у кожен куточок маленького худощавого тільця. 

—  Марійко, не кажи так, а то мені страшно! Мама он батькові постійно каже, що проклинає той день, коли пов'язала свою долю з ним. Чому мама тата не любить? А мене за що так не любить? Я теж проклята? -Рита міцно стискає гарячу руку старшої сестри, боячись що та піде, що прокляття вб'є  її. 
-Ритусю, що за дурниці. Мама тебе дуже любить. Іноді злиться, іноді бідкається . Але таке воно жіноче нутро. В житті все не може бути гладко. Люди втомлюються від домашніх турбот, одне від одного втомлюються, але знай, що попри усі труднощі батьки люблять нас. Люблять однаково. — дівчина намагається не показувати внутрішньої паніки, приховати те, що вона знову без докорів сумління обманула віру бідолашної дитини, яка від самого початку була непотрібна ні справжній матері, ні горе-татусеві, а жінці, якій нав'язали материнський обов'язок, то й зовсім поперек горла стала. От чому життя таке несправедливе?! На це питання Марія, на жаль, ніяк не могла знайти відповіді. 

— Значить і ти від мене втомишся як станеш дорослою? — Рита  випрямляє руку  й малює на щоці сестри велике уявне серце. 

— Моя мила, я завжди буду поруч й навіть смерть нас не розлучить. Знай, що твоє серце належить мені, а моє-тобі! В нас з тобою одне життя на двох,  одна душа на двох, одне серце, одні радощі й печалі. Ти моє все! — Марійка ніжно цілує рученята Рити, а потім ховає їх під ковдру й дівчинка засинає. Нехай вона хоча би у сні буде щасливою, буде просто дитиною, бо коли прокинеться на порозі знову чекатиме  злободенна реальність, яка супроводжуватиме до Голгофи кожного дня. Дня довжиною в ціле життя.