Розділ 1

Листопад — пора дощових сліз й прохолодних злегка морозних ранків, які невимушено хапають за кінчики пальців, лоскочуть кінчик носа, змушують загорнутися у ковдру і полежати в теплому ліжку ще бодай п'ять хвилин, так як вчорашній дощ дає про себе знати і сьогодні. Але примхи погоди ніщо в порівнянні з жіночими. Що жінка задумала, те і буде. Прокинувшись на світанку, Маргарита відкидає всі думки про роботу, вимикає телефон, щоб не дратували дзвінками, і прямує до броньованих дверей, час від часу зупиняючись, щоб подолати чергову панічну атаку. Нарешті двері відчиняються, і жінка в супроводі двох охоронців прямує до чорного авто з затонованим склом. То для безпеки! Так вона себе заспокоює. Насправді ж не хоче, щоб місцеві дізналися про те, що повернулася непутяща й невдячна дочка, яку "мати" досі час від часу згадує незлим тихим словом. Спогади! Знову вони вириваються з недр душі, змушують серце стискатися від болю, відчувати оніміння кінцівок і ховати очі повні сліз і сорому.

Як давно це було, а наче вчора! Перед очима знову та юне злегка розбишакувате дівчисько, яке чекає приїзду старшої сестри, наче свята. Проте сьогодні вона прийде а не навпаки. Сьогодні саме вона холодними вустами поцілує дерев' яний хрест на могилі Марії, своєї сестри не тільки по крові, а й по духу.

Старе кладовище невеликого містечка здається таким занедбаним у порівнянні з заміськими будинками можновладців, які день і ніч б'ються за тутешні землі, відмиваючи гроші, будуючи в голові розважальні комплекси, які привертатимуть увагу столичної молоді, батьки яких не шкодують грошей на потреби діамантових дівчаток і хлопчиків, чиє безкультур'я й хамовитість вже перейшли всі межі. Проте мова зараз не про проблеми батьків й дітей, а про те, що рівень культури занепадає, процвітає корупція, все вирішують прокляті гроші, які завжди чомусь йдуть не туди й не в ті руки.

— Нікому немає діла до мертвих. Бур'яни в ріст  з мене. Немає порядку. Ні в людських головах, ні в фінансах. — Маргарита підходить до облуплених воріт кладовища, знімає шкіряні рукавички й тричі перехрестившись йде вздовж старезних хрестів й  вицвілих мраморних пам'ятників прямісінько до посаджених нею біля могили сестри сосон.

— Марійка, завжди була змерзлючкою. Я посадила сосни, щоб захистити її від вітру, щоб було не так холодно лежати. Але погода теплом не тішить. Як цю зиму перебуде навіть не знаю. Бачу по очах, що думаєш, яка божевільна і, що вона меле. Хіба мертвим буває холодно, хіба їм не все одно? Скажи, Едику, я божевільна? Несповна розуму, так? — жінка не відводить погляду від свого водія, який розгублено плентається позаду, несе в руках плетений кошик з білими трояндами, перев'язаними чорною стрічкою і дивується з чого б це такі питання.

— Маргарито Володимирівно, я так не думаю. Навіть не посмів би. Ви втратили близьку й дорогу людину, тому як можу я засуджувати ваш біль і вашу безцінну любов до сестри. Я тут, щоб разом з Вами віддати шану померлій, підтримати Вас, розділити цей біль, забрати хоча би крихту цього суму. —чоловік передає корзину з квітами Маргариті, ховає руки до порожніх прохолодних кишень брендового пальто, опускає голову донизу і мовчки стоїть, даючи шанс рідним побути вдвох. А навкруги нікого, все заполонила тиша. Лише старі, почорнілі від суму й осінньої депресії голі дерева стогнуть, згинаючи віття над осиротілими хрестами й пам'ятниками, під кожним з яких вічним сном сплять такі ж втрачені життя як і Марійчине.

— Ну, що зачекалася, рідненька? — Маргарита ледь торкається губами верхівки дерев'яного хреста, а потім міцно обіймає його, стримуючи сльози. Вітер нещадно дме їй в обличчя, але вона посміхається. Плакати не сміє, бо сестра на тім світі спокою не знайде. Хоч і не надто релігійна, проте свято вірить, що тепер її Марієчка в кращому світі, що там їй добре, що там спокійно.

Поклавши квіти на мокру землю, жінка жестом руки показує Едикові, щоб залишив її саму, щоб не стояв над душею, коли і так паскудно. Залишившись віч-на-віч з болем, Маргарита присідає, притуляє голову до таблички з іменем сестри і читає занадто скромну, наче недодуману епітафію, яка мілким шрифтом написана нижче прізвища, імені, дати народження і смерті.

— Пам'ятаємо, любимо і сумуємо. Не надто многослівно. —  жінка підводиться на ноги, дістає з залишеного водієм пакета теплий плед бежевого кольору і вкриває ним могилу.

— Тепер не змерзнеш, сестричко! — Маргарита ще раз на прощання цілує хрест і просто біжить. Біжить, що є сили. Їй нестерпно важко дихати, в грудях щемить, очі налилися слізьми, а в голові лише одне слово "винна". В чому винна?!

Нові модні чобітки встрягають у землю, а на мокрій траві, яку ледь припорошило снігом, видніються сліди собаки. Мабуть, теж навідувала когось. Мабуть, теж когось любила так сильно, що хоче навіть після смерті бути поруч, бути настільки близько, щоб на двох не вистачало повітря. З цими роздумами і білою заздрістю, що вона, на превеликий жаль, не собака  жінка пішла до виходу, хапаючись то за голову, то за серце, поки до болю знайомий голос не змусив її зупинитися та подивитися в очі минулому. Знову піддатися йому принести себе, як ягня на жертовний вівтар.

— Ритко, стій, проклята! — голос був пронизливим, настільки рідним і чужим водночас, що жінка вся заледеніла, її обличчя зблідло, а руки почали труситися, тому вона  рвучко сховала їх в кишені, приховуючи внутрішню паніку. Надягнувши на обличчя маску байдужості Маргарита повертається в сторону, звідки було чутно голос. Той голос неможливо сплутати ні з одним на світі. Такий пронизливий, крикливий, осудливо-презирливий голос вона впізнає з тисячі інших.

— І тобі доброго дня , "мамо!" — жінка ледь-ледь стримується, щоб не нагрубіянити мачусі. Так сказати хоче змусити заплатити за всю ту порцію ненависті і нелюбові до неї, тому що як виявилося татко мав зв'язок зі студенткою і та завагітніла. Аборт робити побоялася, та і грошей не було, адже з багатодітної родини з невеличкого села. До того ж наче глибоко віруюча. Коротше кажучи мамою Маргарита завжди вважала свою мачуху. Ніхто не казав їй, що вона нерідна, проте любили точно не як свою власну дочку.  Дивна була  до неї любов. Якась жорстока, якась спотворена, така холодна і зовсім несправжня, примарна як та наречена з легенд.