Епілог. Моє

Коробку Мар’яна відкрила через три місяці. Не тому, що боялася.

Просто весь цей час знаходилося щось важливіше.

Перший день на новій роботі. Потім другий. Потім момент, коли нова робота перестала називатися новою і стала просто роботою — з колегами, яких уже не треба було шукати в списку контактів, із чашкою в офісі й таблицею, яку хтось зламав у п’ятницю о 16:47.

Денис зробив четвертий платіж за графіком і цього разу не надіслав скриншот.

Замість нього написав:

Переказав. Не хвали.

Мар’яна відповіла:

Не збиралася.

Через хвилину:

Можна трохи.

Вона поставила сердечко. Він передзвонив і сказав, що це принизливіше за «молодець».

Настя з мамою поки жили в Черкасах у бабусі. Соня писала їй щодня й одного разу з’їздила на вихідні. Андрій відвіз її в суботу, забрав у неділю й не поставив Насті жодного зайвого запитання.

Батько човна більше не купував. Поки що.

Зате придбав новий шуруповерт, не порадившись із мамою, після чого пункт номер два на кухонному аркуші доповнили словами:

ВЕЛИКІ РЕЧІ — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ТІ, ЯКІ НЕ ВЛІЗАЮТЬ У ШАФУ.

Почерк був мамин.

Нижче батько дописав:

ШУРУПОВЕРТ ВЛІЗАЄ.

Вони все ще сперечалися. Але тепер іноді зупинялися посеред сварки.

Це виглядало незвично. Наче двоє людей після сорока років спільного життя раптом помітили, що в розмові є кнопка паузи.

Аркадій приїхав до Києва в листопаді. На чотири дні.

Андрій не запросив Мар’яну на першу зустріч. І вона була рада.

Вони побачилися наступного дня, коли Соня привела діда в майстерню, показала йому свій стілець на продаж і змусила потримати відбивач, поки фотографувала. Аркадій тримав неправильно.

Соня тричі його переставляла. Андрій стояв біля верстака й дивився.

Ніякого примирення не сталося. Принаймні такого, яке можна було б показати в кіно.

Аркадій повернувся до Брно. У неділю вони знову зідзвонилися.

Потім ще раз. Цього поки вистачало.

Картина залишалася в сховищі. Науковий висновок уже називав Софію Бережну авторкою без слова «можливо». З правом власності все було значно повільніше: спадкоємці, документи, Канада, архіви, юристи.

Віра Черненко сказала:

— Нехай. Вона сто років чекала, я теж почекаю.

Олена Шаповал знайшла ще дві роботи Бережної. Одну — в приватній збірці у Львові.

Другу — у фондах невеликого музею, де вона багато років лежала як «невідомий автор».

Мар’яна подумала тоді, що бабуся б із цього приводу сказала щось зовсім не мистецтвознавче.

Наприклад:

От бачите. Треба було нормально підписувати.

А бабусину квартиру продали. Ключі Мар’яна віддала новим власникам у вівторок о четвертій вечора.

Катерина одразу поставила в коридорі дитячі черевики. Максим бігав кімнатами й міряв кроками, де стоятиме його ліжко.

Софія знайшла на підвіконні стару подряпину й сказала:

— Тут хтось жив.

Мар’яна відповіла:

— Так.

І більше нічого. Коли двері зачинилися з іншого боку, вона постояла на сходовому майданчику.

Андрій чекав поверхом нижче. Не піднімався.

Не питав, чи вона готова. Мар’яна сама спустилася.

— Все?

— Все.

Він не сказав, що тепер починається нове. За це вона його поцілувала.

*

Коробка МОЄ весь цей час стояла в неї вдома на верхній полиці шафи. У суботу пішов мокрий сніг.

Андрій зранку поїхав у майстерню. Соня мала прийти пізніше, бо вони збиралися вечеряти втрьох. Не вперше.

Мар’яна варила каву й раптом побачила коробку. Принесла на кухню.

Сіла. Відкрила.

Зверху лежала червона хустка. Не святкова. Звичайна, трохи витерта на згинах.

Під нею — пачка фотографій. Не сусідських.

Бабусиних. Клавдія Петрівна біля моря.

Років тридцять п’ять, у купальнику, з мокрим волоссям і сигаретою. Мар’яна засміялася.

Вона ніколи не бачила бабусю із сигаретою. Наступна — танці.

Бабуся в темній сукні, чоловік поруч тримає її за талію. Не дід.

На звороті:

Трускавець, 1974. Саша з Харкова. Дурний, але танцював добре.

Мар’яна перечитала.

— Бабусю.

Ще фото. Клавдія на велосипеді.

Клавдія в горах. Клавдія сидить на капоті чужої машини.

Клавдія років сімдесяти з величезним морозивом. Далі лежав квиток до Одеси.

Стара театральна програмка. Пластикова шпилька.

Дві сережки, різні. П’ять польських злотих.

Складений учетверо аркуш. Мар’яна розгорнула.

Список. Не заповіт.

Не послання.

Просто список бабусиним почерком:

Купити:

— кріп

— батарейки

— крем для рук

— корм коту Валі

— лампочку в підвал

— подзвонити Мар’яні

— не забути жити

Останній рядок був дописаний іншою ручкою. Можливо, через місяць.

Можливо, через п’ять років. Мар’яна провела пальцем по словах.

Не заплакала. Принаймні одразу.

Телефон задзвонив. Андрій.

— Що купити?

Мар’яна ковтнула.

— В сенсі?

— Я в магазині. Соня сказала, що хоче щось солодке, але на питання «що» відповіла «нормальне».

— Візьміть торт.

— Який?

— Нормальний.

— Дуже допомогли.

Мар’яна подивилася на список.

— І кріп.

— Навіщо?

— Не знаю.

— У нас нема нічого з кропом.

— Тоді батарейки.

— Мар’яно, ви нормально?

Вона засміялася.

— Так.

Тепер уже сльози все-таки з’явилися.

— Точно?

— Відкрила бабусину коробку.

Андрій замовк. Не почав питати, що там.

— Я скоро буду.

— Не поспішайте.

— Добре.

— І не забудьте жити.

У слухавці стало тихо.

— Це що?

— Бабуся сказала.