Глава 25. Те, що залишилося

Соня прийшла за двадцять хвилин до дзвінка.

— Я не нервую.

Андрій відчинив їй двері.

— Я нічого не сказав.

— Але збирався.

Вона скинула кросівки, пройшла на кухню й одразу перевірила ноутбук.

— Камера жахлива.

— Нормальна.

— Тату, в тебе одна брова темніша.

Андрій глянув у чорний екран.

— І що я маю зробити?

— Нічого вже.

Мар’яна сиділа біля вікна з чаєм і намагалася бути якомога менш присутньою. Не виходило.

Соня повернулася до неї.

— Ви залишаєтесь?

— Якщо не заважаю.

— Ні. Якщо буде дуже дивно, хоч хтось нормальний буде в кімнаті.

Андрій обернувся.

— Дякую.

— Будь ласка.

Рівно о шостій екран засвітився. Спочатку стеля.

Потім частина чоловічого лоба. Потім жіночий голос чеською щось сказав за кадром, камера хитнулася, й нарешті з’явився Аркадій.

Андрій мав рацію. Старий чоловік у светрі.

Сивий, худий, окуляри, слуховий апарат у лівому вусі. Позаду — книжкова шафа, рослина з великим листям і шматок кухні. Кілька секунд усі просто дивилися одне на одного.

Аркадій першим сказав:

— Привіт.

Соня нахилилася ближче до камери.

— Добрий вечір.

Аркадій усміхнувся. Від цієї усмішки Андрій раптом став на нього схожий.

Не обличчям навіть. Мар’яна відвела погляд на чашку.

— Ти Соня?

— Так.

— Тобі п’ятнадцять?

— Так.

— Андрій трохи розповів про тебе.

— Сподіваюся, не все, — сказала Соня.

— Не все, — відповів Аркадій.

Соня дивилася то на одного, то на другого.

— Добре. У вас дуже дивна сім’я.

Аркадій засміявся.

— Це правда.

— Нарешті хтось одразу погодився.

Напруга трохи відступила. Аркадій спитав про школу.

Соня відповіла, що школа нормальна, люди різні. Потім сама розповіла про вінтажні речі, які продає, про майстерню, про те, як батько вважає всіх покупців потенційними злочинцями.

— Я не всіх, — сказав Андрій.

— Майже.

Аркадій слухав. Не перебивав.

Потім спитав:

— Ти схожа на маму?

Соня подумала.

— Залежить, коли вона злиться.

— А на батька?

— На жаль, теж.

Андрій сперся ліктями об стіл.

— Можна я вийду?

— Ні, — сказала Соня.

Аркадій засміявся вдруге.

Дзвінок тривав майже годину. Ніхто не сказав нічого великого.

Аркадій не просив пробачення перед камерою з онукою. Андрій не казав, що пробачив.

Соня спитала, чи він був боягузом. Мар’яна мало не вдавилася чаєм.

Аркадій відповів:

— Так.

Соня кивнула.

— Добре.

Андрій глянув на неї.

— Що «добре»?

— Що не бреше.

Аркадій перестав усміхатися.

— Я багато брехав.

— Тоді зараз не треба.

— Постараюсь.

Наприкінці він сказав, що може приїхати до Києва. Андрій не відповів одразу.

Соня відповіла за нього:

— Не завтра.

— Соню.

— Що? Ти сам ще не знаєш.

Аркадій кивнув.

— Не завтра.

Домовилися зателефонувати ще раз у неділю. Без обіцянок.

Коли екран згас, Соня відкинулася на спинку стільця.

— Він нормальний.

Андрій потер обличчя.

— Можна не сьогодні?

— Я не сказала хороший.

Мар’яна засміялася. Соня підвелася.

— Я піду до мами.

— Зараз?

— Вона забере.

Андрій теж встав.

— Провести?

— Тату.

— Добре.

Соня взяла куртку, потім повернулася й обійняла його. Не попереджаючи.

Андрій секунду стояв із руками в повітрі. Потім обійняв.

— Ти нормально? — спитала вона йому в плече.

— Ні.

— Я теж.

— Це зараз мало допомогти?

— Не знаю.

Вона відсунулася.

— У неділю я теж хочу.

— Добре.

— І не говори з ним до того без мене.

— Чому?

— Бо ви обоє почнете щось вирішувати.

Мар’яна засміялася вже вголос. Соня показала на неї.

— От вона розуміє.

— На жаль.

Через два дні Мар’яна підписала офер. У п’ятницю Денис зробив перший платіж за новим графіком.

Прислав скриншот без тексту.

Мар’яна відповіла:

Бачу.

Він:

Можна було похвалити. Молодець.

Тепер принизливо. Плати мовчки.

Мати повернула валізу додому ще в четвер. Батько нічого урочисто не оголошував.

У суботу Мар’яна зайшла до них і побачила на кухонній стіні аркуш.

ПРАВИЛА

1. Не вирішувати за іншого без запиту. Не купувати великі речі без обговорення.

2. Якщо хтось каже «мені треба день» — дати день. Гараж не чіпати.

Мар’яна прочитала.

— Четвертий пункт тато писав?

Мати різала моркву.

— Вгадай.

Батько з кімнати крикнув:

— Це важливий пункт.

— А човен?

Тиша. Мар’яна зайшла в кімнату.

— Тату.

— Що?

— Човен?

Віктор Данилович не відривався від телевізора.

— Я його продав.

Людмила Василівна з кухні:

— Що?!

Батько скривився.

— Не починай.

— Ти ж сказав…

— Він мені вже не потрібен.

Мати з’явилася в дверях із ножем.

— Ми щойно написали правила.

— Я продав своє.

— Не в цьому справа.

Мар’яна тихо взяла сумку.

— Я піду.

— Сиди, — сказали обоє.

Вона сіла. Дещо не змінювалося.

І це вже не лякало.

Олена Шаповал надіслала попередній висновок наступного понеділка. Авторство Софії Бережної — високо ймовірне.

Ще не остаточне. Олена двічі це підкреслила.

Віра Черненко почала збирати спадкові документи. Знайшлася ще одна гілка родини в Канаді, про яку вона знала, але не підтримувала зв’язку. Юрист попередив: швидко не буде.