Глава 24. Голос

Андрій подзвонив о 22:16.

— Я поговорив.

Мар’яна сіла на край ліжка.

— Як ви?

— Не знаю.

— Це вже ваша стабільна відповідь.

— Так.

У слухавці було тихо. Не домашня тиша — десь далеко проїхала машина, потім клацнули двері.

— Ви де?

— У дворі.

— Чому?

— Соня вдома.

Мар’яна не питала, чому він не хотів після такого дзвінка одразу заходити до дочки.

— Він справді ваш батько?

Андрій тихо засміявся.

— Так.

— Ви впізнали голос?

— Ні.

Пауза.

— Але він пам’ятає речі, які не міг знати ніхто сторонній.

— Які?

— У мене в дитинстві був шрам під коліном. Розбив скло в теплиці у діда. Мати до смерті його бабусі казала, що впав із велосипеда, бо соромно було пояснювати, як я заліз туди за м’ячем.

— Дуже переконливий сімейний доказ.

— Є ще.

— Не треба.

Він помовчав.

— Дякую.

— За що?

— Не знаю.

— Теж стабільно.

Цього разу він справді засміявся. Трохи.

— Він у Брно, — сказав Андрій. — Живе там майже двадцять років.

— Сам?

— Ні.

Мар’яна чекала.

— У нього дружина.

— Давно?

— З дві тисячі восьмого.

— Діти?

— Ні.

Андрій сказав це рівно. Наче інформація про погоду. Мар’яна не стала вирішувати за нього, боляче це чи ні.

— Ви довго говорили?

— Годину сорок сім.

— Ого.

— Половину часу мовчали.

— Теж розмова.

— Схоже.

Він перестав говорити. Мар’яна чула його дихання.

— Андрію.

— Мм?

— Він пояснив, чому не повернувся?

— Так.

— І?

Довше мовчання.

— Те саме, що в листах. Страх. Сором. Потім уже не тільки страх.

Мар’яна не перебивала.

— Він приїжджав у дві тисячі третьому, — продовжив Андрій. — Чекав мене біля вокзалу майже три години. Мати не передала.

— Він знає чому?

— Тепер знає.

— А тоді?

— Думав, що я відмовився.

Мар’яна заплющила очі.

— І після цього більше не писав?

— Написав ще один раз. Лист повернувся.

— Чому?

— Мати переїхала.

— І все?

Андрій різко видихнув.

— Ні. Не все. Він міг знайти. Міг подзвонити. Міг приїхати ще раз. Міг зробити сто речей.

— Так.

— Він сам це сказав.

Мар’яна відчула, що саме це, мабуть, важливо. Не виправдання.

Відсутність виправдання.

— Що дослівно?

— «Я вирішив, що якщо ти не захотів мене бачити, я не маю права лізти».

— А ви?

— Сказав, що він вирішив за мене вдруге.

Мар’яна повільно кивнула, хоча він не бачив.

— І?

— Він сказав: «Так».

Ніяких «але». Це було сильніше за будь-яке красиве каяття.

— Ви хочете його побачити?

— Не знаю.

— Добре.

— Ви спеціально?

— Трошки.

— Жахлива людина.

— Ви самі подзвонили.

— Оце моя помилка.

Мар’яна усміхнулася.

— Ідіть додому.

— Зараз.

— Соня чекає.

— Знаю.

Він не завершував дзвінок. Мар’яна теж.

— Мар’яно.

— Так?

— Можна я приїду?

Вона подивилася на годинник.

— Зараз?

— Так.

— Мама спить.

— Я тихо.

— Ви не вмієте.

— Навчуся.

Мар’яна встала.

— Приїжджайте.

Андрій приїхав без машини. Пішки.

— Ви серйозно йшли сюди двадцять хвилин?

— Хотів пройтись.

— На вулиці плюс п’ять.

— Було плюс шість.

— Це все змінює.

Він зняв куртку. Людмила Василівна справді спала. Двері гостьової були зачинені.

Мар’яна поставила чайник.

— Соня?

— Знає.

— Ви сказали?

— Що дід живий — так.

— Реакція?

Андрій сів за стіл.

— Спитала, чи він нормальний.

— І що ви відповіли?

— Не знаю.

— Сімейне.

— Схоже.

Мар’яна поставила перед ним чай.

— Вона хоче говорити з ним?

— Каже, спочатку подивиться на мене після розмови.

— Розумно.

— Дратує.

Він узяв чашку, грів долоні. Мар’яна сіла навпроти.

Деякий час вони просто мовчали. Не було потреби заповнювати.

За стіною хтось злив воду. По підвіконню стукнула гілка.

— Я думав, він буде старий, — сказав Андрій.

Мар’яна здивувалася.

— Йому майже вісімдесят.

— Я знаю. Але в голові він був… не знаю. Сильніший, мабуть.

— А виявився?

— Старий чоловік у светрі.

Він подивився в чашку.

— Зі слуховим апаратом.

Мар’яна ледь усміхнулася.

— Це вас образило?

— Трошки.

Вона засміялася. Андрій теж.

— Я реально чекав людину, через яку зламалося пів мого життя. А там дід, який двічі перепитав, чи мене чути.

— Життя дуже погано працює з ефектними входами.

— Ви це про себе?

— Про всіх.

Андрій підняв очі.

— Він пам’ятає Клавдію.

— Що сказав?

— Що вона була єдина, хто назвав його ідіотом ще до того, як усе зіпсувалося.

— Вірю.

— Сказала: «Ти краще один раз підеш у міліцію, ніж десять років бігатимеш».

— І він не пішов.

— Ні.

— Чому?

— Бо боявся, що посадять його.

Мар’яна не сказала, що це зрозуміло. Не сказала, що ні.

— Він знав про Софію Бережну?

— Ні.

— Взагалі?

— Думав, картина Гольдмана. Романюк дав документи, сказав забрати. Потім Петро сказав, що щось не сходиться. Батько перевірив. Далі вже знаємо.

— А п’ять тисяч?

Андрій кивнув.

— Взяв.

— Жалкує?

— Каже, так.

— Ви вірите?

Андрій подумав.

— Не знаю.

Мар’яна вже відкрила рот.

— Тільки не кажіть «добре».