Глава 23. Бережна

Відповідь роботі Мар’яна написала о 8:43. Без довгої промови.

Пропозицію приймаю. Роль мені підходить. Дякую. Потім перечитала.

Не додала, що вдячна за шанс. Не пояснила, чому два дні думала. Не написала, що рішення далося непросто. Натиснула «відправити».

Людмила Василівна саме зайшла на кухню в Мар’яниній футболці й своїх штанах.

— Погодилася?

— Так.

— Добре.

Мар’яна підняла очі.

— І все?

— А що?

— Я чекала хоча б «я ж казала».

— Я нічого не казала.

— Саме тому й дивно.

Мати відкрила холодильник.

— Молоко закінчилось.

— Оце вже знайоміше.

— І хліба нема.

— Учора був.

— Учора багато чого було.

Мар’яна подивилася на неї.

— Це про хліб?

— Поки так.

Телефон задзвонив. Олена Шаповал.

— Добрий ранок. Не розбудила?

— Ні.

— Добре. Я знайшла онуку Софії Бережної.

Мар’яна сіла. Мати перестала шукати молоко.

— Вона погодилась зустрітися сьогодні. Якщо ви можете.

— Де?

— У мене. О дванадцятій.

— Буду.

Олена трохи помовчала.

— І ще. Вона не знає про всю історію.

— А що знає?

— Що знайшлася картина її бабусі.

— Це вже немало.

— Для неї — дуже.

Андрію Мар’яна написала вже дорогою. О дванадцятій зустріч з онукою Бережної.

Відповідь:

Я приїду. Я не просила.

Знаю. Мар’яна усміхнулася.

За хвилину:

Соня каже, що це токсична чоловіча поведінка. Передайте Соні, що я сама розберусь.

Вона каже: це правильна відповідь. Мар’яна прибрала телефон.

Вагон був напівпорожній. Навпроти хлопець спав, притиснувши до грудей тубус для креслень. Жінка біля дверей везла величезний букет хризантем, який займав більше місця, ніж вона сама. Звичайний будній ранок.

Мар’яні це подобалося.

Онуку Софії звали Віра. Не Бережна.

Віра Черненко. Їй було близько шістдесяти, може, трохи менше. Коротке русяве волосся з сивиною, темно-червоний светр, велика полотняна сумка.

Вона прийшла раніше за Мар’яну. Сиділа в кабінеті Олени й тримала в руках фотографію картини.

Не копію 1928 року. Сучасне фото.

— Добрий день, — сказала Мар’яна.

Віра підвелася.

— Ви її знайшли?

Питання прозвучало так, ніби йшлося про людину.

— Так.

— У підвалі?

— Так вийшло.

Віра подивилася на Олену.

— Ви казали, але я думала, може, це скорочена версія.

— На жаль, ні, — сказала Мар’яна.

Андрій прийшов через кілька хвилин. Привітався, сів трохи осторонь. Олена розклала на столі матеріали: каталог 1928 року, фотографії полотна, звороту, напису С. Бережна. Київ. 1927, копію розписки Гольдмана й лист Софії.

Віра побачила лист.

— Це її почерк.

— Ви впевнені? — спитала Олена.

— У мене листів повна коробка.

Вона сказала це й сама всміхнулася. Мар’яна теж.

— Коробки останнім часом дуже недооцінені.

Віра не зрозуміла жарту, але Олена тихо хмикнула.

— У вас є документи, пов’язані саме з картиною?

— Не знаю.

— Можна буде подивитися?

— Так.

Віра знову взяла сучасне фото.

— Бабуся називала її «Маруся біля вікна».

Олена підняла голову.

— Хто Маруся?

— Її сестра.

Цього в жодних каталогах не було.

— Молодша? — спитала Олена.

— Старша. Марія.

Віра провела пальцем по краю фотографії.

— Вона померла під час війни. Не знаю точно коли. У нашій сім’ї про це говорили уривками.

Мар’яна дивилася на жінку на картині. До цього вона була просто жінкою.

Потім — можливою Бережною. Тепер раптом стала Марусею, старшою сестрою, яка колись сиділа біля темного вікна й не знала, що через сто років чужі люди сперечатимуться, кому належить її обличчя.

Віра дістала з сумки телефон.

— У мене є фото.

Знайшла не одразу. Гортала дітей, собаку, якийсь святковий стіл, скриншоти рецептів.

— Ось.

Стара сімейна фотографія. Дві молоді жінки біля дерев’яного будинку. Одна — дуже схожа на жінку з картини.

Олена попросила переслати.

— Це ще не доказ авторства, але дуже добре.

— А що буде доказом?

— Сукупність речей.

Віра трохи роздратувалася.

— Я все життя чула, що бабуся малювала. У нас є її маленькі роботи. Є фотографії. Є листи. Тепер знайшлася картина з її ім’ям ззаду — і все одно «можливо»?

Олена не образилася.

— Саме так.

Віра подивилася на неї. Потім кивнула.

— Добре. Правильно.

Андрій сказав:

— Я теж уже ненавиджу це слово.

— Яке?

— «Можливо».

Віра всміхнулася.

— Тоді нас троє.

Історію 1988 року Віра знала частково. Софії тоді було за вісімдесят. Грошей мало. Після смерті доньки вона жила сама.

— Моя мама була її єдина онука… тобто я — правнучка, — раптом виправила Віра.

Олена завмерла з ручкою.

— Стоп.

Віра засміялася.

— От бачите. Навіть родину неправильно переказали.

Вона дістала блокнот.

— Софія — моя прабабуся. Її дочка Олена — моя бабуся. Мама — Ганна. Я — Віра.

Мар’яна відчула майже полегшення. Принаймні одна плутанина була звичайною людською плутаниною, а не злочином.

— Прабабуся принесла картину Гольдману, бо хтось сказав, що це може бути Руденко, — продовжила Віра.

Олена підняла брови.

— Ось воно.

— Що?

— Звідки взялася сама версія.

— Вона існувала ще до Романюка?

— Схоже.

Віра кивнула.

— Прабабуся страшенно образилася. Казала: «Я сама намалювала, а вони мені пояснюють, хто намалював».