Глава 22. Софія

Олена Шаповал поклала перед ними дві фотографії. Одна була знайома: жінка сидить біля столу, за плечем темне вікно, права рука лежить на краю стільниці.

Друга — сіра, зерниста, з пожовклої журнальної сторінки. Жінка майже зливалася з фоном, нижній кут обрізаний, але поза була та сама. Андрій нахилився.

— Це вона.

— Майже напевно, — сказала Олена.

Мар’яна прочитала підпис під старою репродукцією. Софія Бережна. «Жінка біля темного вікна». 1927.

Нижче дрібніше — назва виставки й рік: 1928.

— Вона художниця? — спитала Мар’яна.

— Була.

Олена сіла навпроти. Її робочий кабінет був зовсім не схожий на місце, де мали розкривати мистецькі таємниці. Два столи, принтер, стелажі з папками, лампа на рухомій ніжці й вазон, який явно забували поливати.

— Ми знайшли згадки про шість її робіт, — продовжила вона. — Можливо, було більше. Навчалася в приватній студії, брала участь у кількох групових виставках наприкінці двадцятих. Потім майже зникає з публічного поля.

— Чому? — спитав Андрій.

— Поки не знаю. Шлюб, діти, переїзд, історичні обставини — вибирайте будь-яке з двадцяти пояснень, які особливо добре працювали для жінок-художниць.

Мар’яна знову подивилася на стару репродукцію.

— А Руденко?

Олена посунула до них ще один знімок — нижній край картини під збільшенням.

— Його прізвище додали пізніше. Це вже практично без сумніву.

— Коли?

— Точної дати я вам не дам. Але поверх старого лакового шару. Тобто не в двадцять сьомому й не через рік після нього.

Андрій провів пальцем у повітрі над фотографією, не торкаючись.

— А «С. Б.» на звороті?

— Після часткового огляду видно більше.

Олена повернула екран ноутбука.

На фотографії проступав напис:

С. Бережна
Київ
1927

Мар’яна сперлася ліктями на стіл.

— Тоді навіщо взагалі було робити з неї Руденка?

— Гроші, — сказала Олена.

Ніякої паузи для драматичного ефекту. Просто відповідь.

— Бережну майже не знали. Руденко вже мав ринок. Якщо хтось хотів продати цю роботу дорожче, відоме чоловіче прізвище на лицьовому боці було дуже корисним.

Андрій тихо вилаявся. Олена зробила вигляд, що не почула.

— Але авторство й право власності — різні речі. Навіть якщо підтвердимо Бережну як авторку, ще треба встановити, на яких умовах картина опинилася в Гольдмана і чи повертав він її.

Мар’яна дістала копію розписки 1988 року, яку дав Романюк. Олена вже бачила фотографію, але тепер узяла папір у руки.

— Оригіналу немає?

— У Романюка.

— Звичайно.

— Він каже, що був у кейсі.

— І кейс тепер теж у Романюка.

— Так.

Олена підняла очі.

— У вас дуже незручний знайомий.

— Він мені не знайомий.

— Ще гірше.

Андрій відкинувся на спинку стільця.

— Якщо розписка справжня, Софія просто віддала Гольдману свою картину на оцінку.

— Саме так.

— А потім хтось перетворив її на Руденка.

— Схоже на це.

— І в дев’яносто дев’ятому вирішив винести з колекції, яка навіть не була власником.

Олена кивнула.

— Оце вже ближче до реальної проблеми.

Мар’яна витягла телефон.

— Я спитаю.

— Кого? — сказав Андрій.

Вона вже відкривала чат із Романюком.

Написала:

Ми знайшли каталог 1928 року. Софія Бережна була авторкою «Жінки біля темного вікна». Ви знали? Відправила.

Андрій подивився на неї.

— Ви завжди так?

— Як?

— Питаєте людину прямо.

— Економить час.

Олена усміхнулася.

— Не завжди нерви.

Відповідь прийшла через хвилину. Одне слово.

Так. Мар’яна показала екран.

Олена перестала усміхатися.

Андрій сказав:

— Дзвоніть.

— Самі ж учора радили йому не відповідати.

— Учора я не знав, що він із самого початку знав авторку.

Мар’яна натиснула виклик. Романюк узяв одразу.

— Добрий день.

— Ви знали, що картину написала Бережна.

— Так.

— Звідки?

— Від Гольдмана.

— Він теж знав?

— Звичайно.

Мар’яна увімкнула гучний зв’язок і поклала телефон на стіл.

— Тоді поясніть мені Руденка.

На тому кінці стало тихо.

— Це довга розмова.

— Скоротіть.

Романюк видихнув.

— На початку дев’яностих я показав роботу одному експерту. Він сказав, що композиція й манера нагадують раннього Руденка.

Олена тихо пирхнула. Романюк почув.

— Ви не самі?

— Ні.

— Шаповал?

Олена нахилилася до телефона.

— Добрий день, Вікторе Романовичу.

— Тепер зрозуміло.

— Мені теж.

Мар’яна продовжила:

— Хто додав підпис?

— Я не наносив фарбу сам, якщо ви про це.

— Не про це.

Довга пауза.

— Я попросив реставратора його поновити.

Олена підняла брови.

— Поновити те, чого не було?

— На той момент ми вважали, що старий підпис втрачений.

— Хто «ми»?

Романюк не відповів. Олена взяла ручку.

— Прізвище реставратора?

— Він помер.

— Це не заважає мати прізвище.

Мар’яна мало не всміхнулася. Романюк назвав.

Олена записала.

— Дякую.

— Не робіть із цього фальсифікацію століття, — сказав Романюк. — У ті роки атрибуції часто були набагато сміливішими, ніж тепер.

— А підписи теж?

— Не починайте.

— Я ще не почала.

Мар’яна втрутилася:

— Софія Бережна була жива в той момент?

— Так.

— Ви з нею говорили?

Тиша.

— Один раз.

— Коли?

— У вісімдесят дев’ятому.

— І?

— Вона хотіла картину назад.

Олена перестала писати. Андрій повільно повернувся до телефона.

— І ви не віддали?