Глава 21. Після

У понеділок о дев’ятій дванадцять Мар’яна отримала пропозицію роботи. О дев’ятій чотирнадцять — повідомлення від Андрія.

Вона відкрила спочатку роботу. Не тому, що була дуже дисциплінована.

Просто боялася, що якщо відкриє Андрія, то до листа вже не повернеться нормально.

Артем писав коротко: команда готова зробити офер. Зарплата трохи нижча, ніж була раніше, перегляд через шість місяців, гібридний формат, старт — через два тижні. Відповідь потрібна до середи. Мар’яна перечитала двічі.

Потім відкрила месенджер.

Андрій:
Я прокинувся й вирішив перевірити, чи вчора не вигадував.

Нижче:

Схоже, ні. Мар’яна дивилася на екран.

Написала:

Може, вигадували. У вас була весільна їжа.

Відповідь:

Тоді треба повторити в контрольних умовах. Вона усміхнулася.

Далі:

Кава сьогодні? Без коробок, картин, матерів, дітей і чужих весіль. Мар’яна вже набрала так.

Не відправила. У коридорі задзвонив домофон.

Мати. З двома пакетами.

— Ти переїжджаєш до мене? — спитала Мар’яна, відчиняючи.

— Не вигадуй.

— У тебе дві сумки.

— Одна з продуктами.

— А друга?

— Речі.

— А.

Людмила Василівна зайшла, роззулася.

— Я на кілька днів.

— Свєта вигнала?

— У Свєти онуки приїжджають.

— Тоді ласкаво прошу.

Мати поставила пакети й одразу побачила ноутбук.

— Що?

— Запропонували роботу.

— Стару?

— Іншу в тій самій компанії.

— Ти погодилася?

— Ні.

— Чого?

Мар’яна закрила ноутбук.

— Доброго ранку, мамо.

Людмила Василівна зняла окуляри.

— Доброго ранку.

— Каву?

— Так.

— Цукор?

— Ти знаєш.

— Перевіряю, чи щось змінилося.

Мати подивилася на неї.

— Дуже смішно.

Вона привезла сирники. Ще теплі.

Мар’яна їла стоячи біля кухонної тумби, поки мати розкладала речі в гостьовій кімнаті.

— Батько писав? — спитала Мар’яна.

— Писав.

— Що?

— «Як ти».

— Без знака питання?

— Без.

— Дуже в його стилі.

— Я відповіла «нормально».

Мар’яна засміялася. Мати вийшла з кімнати.

— Що?

— Ви обоє генії комунікації.

— Ми сорок один рік одружені.

— Саме.

Людмила Василівна взяла сирник, але не їла.

— Він учора приніс Свєті квіти.

— Тобі?

— Свєті.

Мар’яна мало не вдавилася.

— Навіщо?

— За те, що мене прихистила.

— Це дуже тато.

— От.

Мати відкусила.

— І пакет мандаринів.

— Він хоче тебе повернути мандаринами?

— Ні. Він не знає, що робити.

— А ти?

Людмила Василівна довго жувала.

— Теж.

Мар’яна кивнула. Не стала радити.

Мати це помітила.

— Чого мовчиш?

— Вчуся.

— Погано виходить.

— Але прогрес є.

Андрій написав об одинадцятій:

Мати прийшла в майстерню.

Мар’яна:

Співчуваю. З пирогом.

Тоді серйозно.

Через хвилину:

І з конвертом. Мар’яна перестала усміхатися.

Яким? Відповідь не прийшла.

Вона поклала телефон. Мати тим часом відкрила холодильник.

— У тебе знову нічого нема.

— Учора були сир і яйця.

— Це не система.

— Ти ж на кілька днів?

— Так.

— Я вже боюся.

До майстерні Мар’яна не поїхала. Навіть коли Андрій не писав дві години.

Особливо тому. Вона відповіла на два робочі листи, подзвонила Денису, перевірила, чи він переказав Романюку гроші.

— Переказав.

— І?

— Підтвердив.

— Щось написав?

— «Отримав. Питання закрите».

Мар’яна відчула несподіване полегшення.

— Добре.

— О.

— Що?

— Ти сказала «добре» без злості.

— Не звикай.

Денис засміявся.

— Увечері заїду, підпишемо ще один папір.

— Який?

— Тато придумав.

— Господи.

— Називається «план виходу з фінансової дупи».

— Так і називається?

— На титулі.

— Я хочу копію.

— Ти її отримаєш як кредитор.

Олена Шаповал подзвонила о пів на другу.

— Маєте десять хвилин?

Мар’яна сіла.

— Так.

— Це попередньо. Не висновок.

— Добре.

— Основний живописний шар старий. Орієнтовно перша половина двадцятого століття, це сходиться. Але підпис «Руденко» справді пізніший.

— Наскільки?

— Може бути доданий через десятки років.

— Тобто картина не його.

— Я не сказала.

Мар’яна усміхнулася.

— Ви це любите.

— Бо люди дуже люблять змушувати мене говорити те, чого я ще не знаю.

Чулося, як Олена перегортає папери.

— Є цікавіше.

— Що?

— На звороті полотна під старим дублювальним шаром знайшли фрагмент напису.

Мар’яна випросталася.

— Якого?

— Ініціали й дата. Не Руденко.

— Хто?

— Поки читається як «С. Б.» і 1927.

Софія Бережна. Мар’яна відразу подумала про неї.

— Це може бути автор?

— Може. А може бути власник, реставратор, хто завгодно. Треба досліджувати.

— Але якщо Софія Бережна принесла картину Гольдману в 1988-му…

— То це стає цікавіше.

Олена замовкла на секунду.

— І я б дуже хотіла побачити оригінал тієї розписки.

— Він у Романюка.

— Тоді попросіть.

— Він не дасть.

— Тоді нехай офіційно відмовить.

Мар’яна провела пальцем по столу.

— Ви думаєте звертатися кудись самі?

— Якщо підтвердиться, що робота була в розшуку, я зобов’язана діяти обережно. Поки ми документуємо походження і не робимо публічних заяв.