Глава 20. Чужі гості

Андрій вийшов із під’їзду в сорочці. Мар’яна зупинилася.

— Що?

— Нічого.

— Ви так дивитесь, ніби я прийшов у смокінгу.

— Я просто не знала, що у вас є сорочки без тирси.

Він оглянув себе.

— Ця теж була з тирсою. Я виправ.

— Пранням?

— Щіткою.

— Господи.

Сорочка була темно-синя, рукави закочені. Джинси звичайні. Ніякого весільного костюма. Мар’яна вдягла світлу сукню й жакет, а потім пів ранку переконувала себе, що зробила це лише тому, що не хотіла приїхати на чуже весілля в одязі для підвалу.

Андрій узяв коробку.

— Ви теж нормально.

— Дуже щедро.

— Я хотів сказати «гарно».

— А сказали «нормально».

— Тепер уже пізно?

— Значно.

Він відчинив машину.

— Сідайте, поки не стало гірше.

Заміський комплекс виявився меншим, ніж Мар’яна уявляла.

Не палац із колонами, а кілька дерев’яних будинків біля сосен, тераса, газон, невеликий ставок. На майданчику перед рестораном двоє чоловіків тягнули арку з білими квітами, а жінка в зеленій сукні одночасно говорила телефоном і поправляла скатертину.

На парковці Андрій заглушив двигун.

— Віддаємо коробку й їдемо.

— Саме так.

— Я просто фіксую.

— Для кого?

— Для майбутнього суду.

Мар’яна вийшла. Біля входу їх одразу перехопила дівчина з планшетом.

— Ви до Олесі?

— Ми привезли коробку для Галини.

— А, ви ті!

Мар’яна не сподобалося це «ті».

— Які?

— Із бабусиної квартири.

— Новини тут теж швидко ходять?

Дівчина засміялася.

— Галина всім ізранку розповідає, що їде її минуле.

Андрій підняв коробку трохи вище.

— Приїхало.

— Ходімо.

Їх провели на терасу. Галину Мар’яна впізнала без підказки. Висока, коротке сиве волосся, яскрава помада, темно-зелена сукня й туфлі, в яких людина або дуже впевнена в собі, або ще не пробувала пройти по газону.

— Мар’яночко!

Галина обійняла її раніше, ніж Мар’яна встигла простягнути руку.

— Господи, яка ти виросла.

— Я вже давно.

— Для мене ні.

Потім вона подивилася на Андрія.

— А це?

— Андрій. Жив поверхом нижче.

Галина перевела погляд із одного на другого.

Мар’яна одразу сказала:

— Ми просто привезли коробку.

— Я нічого не питала.

— У вас обличчя.

— Клавине покоління.

Андрій кашлянув у кулак. Галина помітила коробку.

Усмішка змінилася.

— Оце вона?

— Так.

— Я вже не пам’ятаю, що там.

— Ми не відкривали.

— Правильно.

Вона взялася за кришку.

— Тут?

— Мамо!

До них ішла наречена. Олеся була невисока, у простій білій сукні до щиколотки, без фати. Волосся зібране недбало, в руці — телефон і один білий кросівок.

— Ти серйозно зараз будеш відкривати коробку?

— А коли?

— У мене церемонія через сорок хвилин.

— От і чудово.

— Мамо.

Галина представила їх. Олеся подякувала, потім поглянула на коробку.

— Це правда бабусі Клави?

— Так.

— Мама вже зранку розказала історію дев’ятьом людям.

— Дванадцятьом, — виправила Галина.

Олеся закрила очі.

— Я знала.

Андрій тихо сказав Мар’яні:

— Можемо вже тікати?

— Пізно.

Галина почула.

— Нікуди ви не підете. Ви дорогу сюди їхали?

— Сорок хвилин.

— Тим більше.

— Ми тільки передати.

— Ви їли?

Мар’яна й Андрій переглянулися. Галина задоволено кивнула.

— От.

— Ми не…

— Там уже все оплачено.

— Це не аргумент.

— Для мене аргумент.

Олеся засміялася.

— Краще здавайтеся.

Коробку відкрили все-таки до церемонії. Не тому, що Галина перемогла.

Просто її поставили в кімнаті, де наречена збиралася, потім зайшли Олеся, дві її подруги, тітка, фотограф — і за десять хвилин біля старої картонної коробки стояло сім людей. Андрій лишився біля дверей.

Мар’яна — поруч із ним. Галина зняла кришку.

Зверху лежав дитячий жовтий светр.

— Олесін.

Олеся засміялася.

— О господи.

— Я його сама в’язала.

— Чому він у Клави?

— Не знаю.

Під светром — пачка фотографій, загорнута в газету. Галина сіла.

Першу світлину подивилася довго. Потім простягнула дочці.

Олеся років п’яти сиділа в Бориса на плечах. Галина поруч тримала кульку. Усі троє мружилися від сонця.

— Це парк Перемоги, — сказала Галина.

— Я не пам’ятаю.

— Ти загубила там сандалю.

— Оце вже більше схоже на сімейну легенду.

Наступні фотографії були з моря, дачі, кухні, якогось дня народження. Не красиві. Часто нечіткі, з відрізаними головами й пальцем фотографа в кутку.

Саме тому всі дивилися довше, ніж на професійні весільні фото, які вже висіли на екрані в сусідній залі.

Олеся раптом сказала:

— Тут тато молодший, ніж я зараз.

Галина кивнула. Не відповіла.

На дні коробки знайшлася маленька касета VHS, пакет із дитячими малюнками й два конверти.

Один:

ГАЛІ

Другий:

БОРИСУ

Обидва не відкриті. Галина взяла свій.

— Це його почерк.

Олеся дивилася через плече.

— Відкриватимеш?

— Не знаю.

— Мамо.

— А що? Двадцять років лежало. Ще п’ять хвилин може.

Андрій тихо засміявся. Галина підняла голову.

— Ви думаєте, я боягузка?

— Ні. Думаю, ви праві.

— От. Розумний чоловік.

— Не звикайте.

У коробці лишився ще один складений аркуш. Не конверт.

Почерк Клавдії Петрівни. Галина розгорнула.

Прочитала вголос:

— «Ви двоє мені набридли. Кожен приніс своє й сказав другому не віддавати. Я склала разом. Заберете, коли навчитеся говорити без крику».