Глава 19. Коли перестануть сваритися

Картину забрали о десятій сорок.

Олена Шаповал підписала два примірники акта, один залишила Мар’яні, другий поклала у свою папку. Ігор закріпив упаковку ременями так старанно, ніби вони збиралися везти не старе полотно, а людину після операції.

Коли машина поїхала, Мар’яна повернулася в підвал. На місці картини лишилася світліша смуга на стіні.

І все. Двадцять шість років вона стояла тут, загорнута в сіру ковдру, а тепер комірчина виглядала так, наче хтось просто виніс старі двері.

Андрій сперся плечем об одвірок.

— Дивно.

— Що?

— Я думав, стане спокійніше.

— А стало?

— Місця більше.

Мар’яна засміялася.

— Це дуже чоловіча відповідь.

— Я реставратор. У мене квадратні метри — емоційна категорія.

Вона зачинила новий замок. Телефон завібрував.

Не Романюк. Лист із роботи.

Мар’яна прочитала тему й раптом згадала, що в неї ще є робота. Точніше — ще дві години сорок сім хвилин.

Нагадування: завершення корпоративного доступу сьогодні о 14:00. Нижче — стандартне прохання перевірити особисті файли, здати обладнання наступного дня й контакт HR, якщо вона хоче взяти участь у внутрішньому конкурсі.

Андрій уже піднімався сходами.

— Ви йдете?

— У мене звільнення.

Він повернувся.

— Зараз?

— О другій.

— Урочисте?

— Сподіваюся, без оркестру.

— Тоді до другої ще є час.

Мар’яна подивилася на телефон. Був ще один лист.

Внутрішня вакансія: Operations Lead. Співбесіда можлива сьогодні, 12:30. Надіслано вчора.

Вона його не бачила.

— Чорт.

— Що?

— Співбесіда через годину.

— То йдіть.

— Я не готувалася.

— Це внутрішня вакансія.

— І?

— Вони вас уже знають.

— Саме це й лякає.

Андрій дивився на неї.

— Мар’яно.

— Що?

— Ви останні п’ять днів шукаєте власника картини, людину, яка винесла кейс, чужі сімейні документи й пояснення, чому мій батько зник двадцять шість років тому.

— І?

— Думаю, співбесіду переживете.

Вона прибрала телефон.

— Ненавиджу, коли ви логічний.

— Не перша.

— Сподіваюся.

Він усміхнувся.

— Я пішов.

— Куди?

— Працювати. Деякі з нас ще не звільнені.

Мар’яна показала йому середній палець.

Андрій уже на сходах сказав:

— О, тепер точно візьмуть.

Співбесіду вона проходила з бабусиної кухні. За спиною висів рушник із полуницями. Перед ноутбуком стояла чашка з написом НАЙКРАЩА БАБУСЯ, яку ніхто не прибирав після похорону, бо батько сказав, що вона «нормальна».

Мар’яна поставила її так, щоб у камеру не було видно напису. На екрані з’явилися Світлана з HR і чоловік, якого Мар’яна бачила кілька разів на загальних зустрічах.

— Добрий день, Мар’яно.

— Добрий.

— Дякуємо, що так швидко погодилися.

Вона вирішила не пояснювати, що погодилася чотири хвилини тому. Вакансія виявилася нормальною.

Не подарунком для людини, чию позицію скоротили, і не формальним місцем, де кандидат уже давно визначений. Інший підрозділ, менша команда, більше операційної рутини, трохи менші гроші на старті.

Чоловіка звали Артем. Він запитав, чому Мар’яна взагалі хоче залишитися в компанії після скорочення. Вона не була готова.

Тому відповіла правду.

— Не знаю, чи хочу.

Світлана кліпнула. Артем усміхнувся.

— Це чесно.

— Я дізналася про вакансію майже в останню хвилину. Роль мені цікава. Але я не хочу сказати «так» тільки тому, що боюся залишитися без роботи.

— А чого хочете?

Мар’яна подивилася у вікно. На сусідньому балконі хтось витрушував маленький килимок.

— Кілька днів, у яких я не приймаю рішення через паніку.

Артем кивнув.

— Це можна організувати.

Співбесіда тривала тридцять сім хвилин. Ніхто не ставив дурних питань про те, ким вона бачить себе через п’ять років. Ніхто не просив назвати три слабкі сторони.

Наприкінці Артем сказав:

— Я дам відповідь у понеділок.

— Добре.

— Ви тоді теж дасте свою.

— Домовилися.

О 13:58 Мар’яна ще мала доступ. О 14:01 корпоративна пошта перестала оновлюватися.

Вона натиснула ще раз. Сеанс завершено.

І все. Мар’яна закрила ноутбук.

Не плакала. Не відчула свободи. Не захотіла негайно почати нове життя. Просто пішла мити бабусину чашку, бо на дні засохла кава.

Денис приїхав після третьої. Без форми доставки.

Зате з текою.

— Я сьогодні дорослий.

— Що сталося?

— Маю документи.

— Страшно.

Він поклав перед нею роздруківку. Мар’яна прочитала першу сторінку.

— Ти сам зробив договір?

— Ні. У мене є знайома юристка.

— О.

— Чого «о»?

— Я думала, ти скачав з інтернету.

— Я вже один раз наробив фінансових рішень.

— Справедливо.

Сума — двісті десять тисяч гривень. Позика від Мар’яни Денисові, без відсотків. Окремий графік повернення. Не завтра, не «коли зможеш», а щомісячно, після того як він закриє найдорожчі кредити.

— Тридцять шість місяців? — спитала Мар’яна.

— Я можу швидше.

— Можеш — повернеш швидше.

— А якщо не зможу?

— Тоді скажеш до того, як перестанеш платити.

Денис погортав теку.

— Тато сказав те саме.

— Він учора був дуже популярний.

— Тато вчора зробив фінансову модель.

— Не може бути.

— На папері в клітинку.

Мар’яна засміялася.

— Я хочу її побачити.

— Не хочеш. Там три кольори ручок і стрілка «НЕ ЛІЗТИ СЮДИ».

— Куди?

— У мікрокредити.

— Хороша стрілка.

Денис дістав ручку. Не підписував.

— Ти впевнена?