Глава 18. Два тижні

Коли Мар’яна повернулася додому, мати сиділа в неї на кухні. Це було поганою ознакою хоча б тому, що ключа в Людмили Василівни не було.

— Як ти зайшла?

— Денис відкрив.

Мар’яна зняла пальто.

— Денис тут?

— Уже ні.

На столі стояла чашка, пакет із печивом і синя папка Дениса. Та сама, в яку він склав договори. Мар’яна повісила сумку.

— Ви закінчили?

— О пів на першу.

— Зараз майже друга.

— Я бачу годинник.

Мати виглядала втомленою. Волосся зібране абияк, окуляри лежали поруч із чашкою. Вона ніколи не залишала їх склом донизу, а зараз залишила. Мар’яна перевернула.

— Що?

— Подряпаєш.

Людмила Василівна подивилася на окуляри, потім на неї.

— Ти вся в батька.

— Він би ще серветку підклав.

— Підклав.

Вона кивнула на інший край столу. Там справді лежала складена вчетверо паперова серветка.

Мар’яна сіла.

— Сильно було?

Мати подумала.

— Ні.

— Це добре?

— Не знаю.

Вона взяла чашку, зрозуміла, що там уже нічого, поставила назад.

— Батько три години сидів із калькулятором. Денис приніс усі папери. Один кредит можна закрити без штрафу. Два треба реструктуризувати. В тій фінансовій компанії взагалі якісь божевільні проценти.

— Я знаю.

— Звідки ти знаєш?

— Дивилася таблицю.

— А я дивилася договори.

Тон був такий, ніби таблиця — дитяча розмальовка. Мар’яна пропустила.

— І що вирішили?

— Денис усе платить сам.

Вона не очікувала.

— Тато погодився?

— Не одразу.

— Наскільки не одразу?

Мати вперше усміхнулася.

— Він уже знайшов покупця на човен.

— Який човен?

— Той, що в гаражі.

— У нас є човен?

— Сім років.

Мар’яна дивилася.

— Я не знала.

— Бо він його жодного разу не спустив на воду.

— Навіщо купив?

— Спитай.

— Я боюся.

Людмила Василівна потерла очі.

— Денис сказав: якщо батько продасть хоч одну річ, він більше не прийде з фінансами.

— І?

— Батько сказав, що це шантаж.

— Денис?

— Сказав: «Так».

Мар’яна засміялася. Мати теж, але ненадовго.

— Потім батько вийшов на балкон.

— У вас там холодно.

— Він вдягнув куртку.

— А.

— Через десять хвилин повернувся й сказав, що човен залишиться.

— Велика перемога.

— Ти смієшся, а для нього це дуже складно.

— Я знаю.

Мати дивилася на неї.

— Не знаєш.

Мар’яна перестала усміхатися. Людмила Василівна провела пальцем по краю папки.

— Він усе життя так. Якщо проблема — треба щось зробити. Негайно. Неважливо що. Полицю прибити. Гроші знайти. Лікаря привести. Кран перекрити. Він не може просто сидіти поряд, коли комусь погано.

— Це не найгірша риса.

— Я не сказала, що найгірша.

Мар’яна чекала. Мати підняла окуляри, потім знову поклала.

— Я втомилася від того, що він усе вирішує.

Ось воно. Не сварка через банки.

Не чергове материнське бурчання. Мар’яна сперлася спиною об стілець.

— Ви посварилися?

— Ні.

— Тоді що?

— Нічого.

— Мам.

Людмила Василівна зітхнула.

— Можна хоч один раз не починати з «що сталося»? Може, нічого не сталося. Може, воно сорок років ставалося потроху.

Мар’яна замовкла. З вулиці долетів сигнал машини. Хтось у сусідньому дворі довго не міг припаркуватися.

Мати встала, відкрила холодильник.

— У тебе нічого немає.

— Є сир.

— Це не їжа.

— Учора був.

— Учора тобі було двадцять.

Вона дістала сир, понюхала.

— Нормальний.

— Дякую.

— Я не тобі.

Мар’яна посміхнулася. Мати знайшла яйця, поставила сковорідку.

— Ти чого прийшла? — спитала Мар’яна.

— Денис забув папку.

— Він міг забрати завтра.

— Міг.

— Мам.

— І не хочу зараз додому.

Мар’яна дивилася на її спину.

— Добре.

Цього разу без питань. Мати розбила два яйця.

Потім третє.

— Ти їла?

— Так.

— Коли?

Мар’яна згадала пиріг Андрія.

— Неважливо.

— Значить, давно.

Четверте яйце. Мар’яна не сперечалася.

Андрій написав о третій:

У нас закінчився хліб.

Мар’яна прочитала й відповіла:

Це надзвичайна ситуація? Соня каже, так.

Через хвилину:

Настя каже, є лаваш. Тоді виживете.

Дякую за консультацію. Мар’яна поклала телефон.

Мати перевертала яєчню.

— Він?

— Хто?

— Сусід.

— У цьому будинку багато сусідів.

— Той із донькою.

Мар’яна підняла брови.

— Звідки ти…

— Денис.

— Звичайно.

— Він нічого такого не сказав.

— А ти вже щось «таке» придумала?

Людмила Василівна поставила тарілку перед нею.

— Я прожила сорок один рік із твоїм батьком. Думаєш, мені треба, щоб хтось щось пояснював?

— Зараз ти щойно сказала, що не хочеш додому до людини, з якою прожила сорок один рік.

Мати сіла навпроти.

— Саме тому.

Мар’яна відрізала шматок яєчні.

— Його звати Андрій.

— Я знаю.

— У нього донька Соня.

— Теж знаю.

— Мам.

— Я нічого не питаю.

— Ти все питаєш без питань.

Людмила Василівна задоволено взяла хліб.

— Гарна навичка.

До бабусиної квартири Мар’яна поїхала ближче до п’ятої. Не через картину.

Принаймні так вона собі сказала. Треба було забрати кілька документів для нотаріуса й нарешті розібрати шафу в коридорі, до якої всі два тижні тільки складали нові пакети.

На четвертому поверсі двері Андрієвої квартири були прочинені. Звідти пахло смаженою цибулею.