Глава 17. Дванадцята година

О пів на дванадцяту Андрій написав, що вже внизу. Мар’яна побачила повідомлення, коли стояла перед дзеркалом у бабусиному передпокої й удруге міняла сережки.

Зняла ті, що вдягла. Повернула перші.

Потім розсердилася на себе, бо йшла розмовляти про можливе викрадення картини, а поводилася так, ніби хтось запросив її на вечерю. Телефон задзвонив.

— Я зараз спущуся.

— Я нічого не казав.

— Але дзвоните.

— Хотів попередити: Соня теж хоче їхати.

Мар’яна застебнула пальто.

— І?

— Не їде.

— Що сказала?

— Що мені сорок два і я не маю права використовувати фразу «бо я сказав».

— Справедливо.

— Дякую за підтримку.

— Будь ласка.

Внизу Андрій чекав біля під’їзду з двома паперовими стаканами. Один простягнув їй.

— Ви тепер мене годуєте й напуваєте за графіком?

— Це кава.

— Я бачу.

— Тоді питання знято.

Мар’яна взяла стакан.

— Соня сердиться?

— Дуже.

— Через вас чи Настю?

— Через усе. У Насті батько вчора прийшов до сестри дружини, стояв під під’їздом. Поліцію не викликали, але мама Насті сказала, що додому поки не повернеться.

— Добре.

Андрій ковтнув кави.

— Соня хоче «щось зробити».

— У п’ятнадцять це нормальний стан.

— Я в її віці теж хотів.

— І що робили?

— Переважно дурниці.

Вони рушили до метро.

Через кілька кроків Мар’яна спитала:

— Ви матері відповіли?

Андрій подивився на неї.

— Про те, чи злюся?

— Угу.

— Написав «так».

— І?

— Вона поставила сердечко.

Мар’яна засміялася.

— Що?

— Нічого. Просто двадцять шість років сімейної драми, а закінчується реакцією в месенджері.

— Не закінчується.

— Я знаю.

Він допив каву й кинув стакан у смітник.

— Але сердечко мене реально розлютило.

— Тоді все нормально.

— Ваші методи психологічної підтримки дуже сумнівні.

— Ви продовжуєте ними користуватися.

На переході загорілося зелене. Андрій торкнувся її ліктя, коли поруч різко звернув велосипедист, і одразу забрав руку.

Через дорогу вони пішли вже трохи ближче одне до одного.

Віктор Романюк сидів за столиком біля вікна. Мар’яна впізнала його з фотографії, але наживо він виглядав старшим. Не слабким — просто вік уже перестав бути тим, що можна сховати хорошим піджаком і акуратною стрижкою.

Перед ним стояв чайник і тарілка з половиною круасана. Він підвівся.

— Пані Мар’яно.

Потиснув руку. Потім подивився на Андрія.

— Андрію.

Андрій руки не простягнув.

— Ви мене пам’ятаєте?

— Так.

— Мені було сімнадцять.

— Саме тому й пам’ятаю. У сімнадцять люди дуже впевнені, що дорослі їм заважають жити.

Андрій сів.

— Ви прийшли говорити про мого батька чи розповідати про підлітків?

Романюк теж сів.

— Про вашого батька.

Офіціант підійшов майже одразу. Мар’яна замовила воду. Андрій нічого. Романюк почекав, поки той відійде.

— Я забрав кейс.

— Це ми знаємо, — сказала Мар’яна.

— Добре. Менше часу витратимо.

— Повернете?

— Ні.

— Чому?

— Бо всередині документи, які належать мені.

Андрій сперся ліктями на стіл.

— Ви часто заходите в чужі підвали по своє?

Романюк подивився на нього.

— Ні. Тільки коли люди двадцять п’ять років зберігають мої документи без мого дозволу.

— Ви знали, що вони там.

— Довгий час — ні.

— Михайло сказав.

— Михайло сказав місяць тому.

Мар’яна слухала його голос. Спокійний, без захисту. Це дратувало більше, ніж якби він виправдовувався.

— Чому ви не попросили бабусю?

— Просив.

Мар’яна завмерла.

— Коли?

— За два тижні до її смерті.

— Ви були в неї?

— Був.

— І що вона сказала?

Романюк усміхнувся.

— Те, що ваша бабуся любила говорити людям, яких не хотіла слухати.

— «Ідіть додому»?

— Майже. Сказала, що я пережив кейс, переживу й далі.

— А після її смерті ви просто взяли ключ?

— У мене був старий дублікат від загального підвалу.

Андрій сказав:

— Зручно.

— Дуже.

Принесли воду.

Кілька секунд усі займалися склянками, серветкою, чайником. Розмова стала ще дивнішою саме від того, що навколо люди снідали, хтось біля барної стійки просив рослинне молоко, за сусіднім столом дві студентки ділили один зарядний кабель.

Мар’яна поставила склянку.

— Що було в кейсі?

Романюк подивився на неї.

— Старі документи. Оригінали накладних. Копії доручень. Листування Сергія Левченка зі мною.

— Яке доводить, що ви підробили документи Гольдмана?

Він трохи підняв брови.

— Петро Іванович живий, значить.

— Живий.

— І пам’ять добра.

— Достатньо.

Романюк відрізав маленький шматок круасана, але не з’їв.

— Так. Папери були підроблені.

Андрій не ворухнувся. Мар’яна очікувала заперечень, якихось «не все так просто».

Романюк сам продовжив:

— Не всі. Довіреність — так.

— Ваша?

— За моєю вказівкою.

— Навіщо?

Він глянув у вікно.

— Бо мені було сорок п’ять, я вважав себе розумнішим за всіх і був дуже близький до великих грошей.

— Оце все пояснює? — спитав Андрій.

— Ні.

— Добре.

Романюк повернувся до них.

— Лев Гольдман мав хорошу колекцію й дуже погано оформлене право на частину робіт. У дев’яності це було не винятком. Картини переходили від родичів, знайомих, майстерень, купувалися за готівку, іноді взагалі без договорів. Я знав, що він хворий. Знав, що після його смерті почнеться боротьба між родичами.

— І вирішили допомогти собі, — сказала Мар’яна.