Чуже Не Викидати

Глава 16. Романюк

Наталя прочитала материн лист того ж ранку.

Міла ще спала, тому вони сиділи на бабусиній кухні втрьох. Наталя не читала все вголос. Більша частина стосувалася їх двох — речей, за які мати просила пробачення надто пізно, й пояснень, яких дочка вже не могла перевірити.

Мар’яні вона показала тільки кілька рядків. Лариса писала прямо: між нею й Аркадієм нічого не було; він допоміг їй піти від Сергія. А далі: «Якщо колись випливе історія з картиною, не вір батькові, коли скаже, що нічого не знав. Він підписував папери для Романюка. Клава знає більше».

Наталя дочитала, склала лист по старих згинах і сказала:

— Тепер я йому подзвоню.

Сергій Козлов погодився повторити все при Наталі. Неохоче.

— Я вже сказав.

— Мені, — відповіла вона. — Тепер скажи їм.

Мар’яна поставила телефон на кухонний стіл і ввімкнула гучний зв’язок. Андрій стояв біля вікна. Дениса не було — він сидів у батьків із кредитними договорами, тортом і калькулятором Віктора Даниловича.

— У суботу я приїхав десь о сьомій, — сказав Сергій. — Хотів ще раз поговорити про коробку.

— Ви писали мені пізніше, — нагадала Мар’яна.

— Бо не застав.

— Ви піднімалися?

— Ні. Побачив Романюка.

Андрій повернувся.

— Ви впевнені?

— Я з ним працював. Повір, його я впізнаю.

— Він виходив із під’їзду?

— Так. Ніс чорний кейс. Старий, металеві кути.

— Один?

— Сам.

— Машина?

Сергій помовчав.

— Темний Lexus. Номер не запам’ятав.

Наталя, яка сиділа навпроти Мар’яни, закрила очі.

— Ти просто поїхав?

— А що я мав зробити?

Вона відкрила очі.

— Хоч раз у житті — щось.

Сергій замовк. Міла була в сусідній кімнаті з навушниками. Двері лишили прочиненими; звідти долинали уривки музики.

— Ви знали, що в кейсі? — спитала Мар’яна.

— Ні.

— Але бачили його раніше?

— У Сергія Левченка.

— Коли?

— Ще до двотисячного. Він приносив його в офіс охорони.

Андрій підійшов ближче.

— Що було всередині?

— Я не бачив.

— Знову.

Сергій різко відповів:

— Так, знову. Ми тоді не жили в кримінальному романі. Люди носили папки, кейси, готівку, печатки, ключі. Я не фотографував усе на майбутнє.

Андрій стиснув губи. Сергій видихнув.

— Вибач.

Ніхто не відповів.

— Романюк знав про кейс давно, — продовжив він. — Якщо забрав зараз, значить, йому було треба те, що всередині.

— Це ми вже приблизно зрозуміли, — сказала Наталя.

— Наташо…

— Не треба.

Мар’яна вимкнула гучний зв’язок.

— Я передзвоню, якщо будуть питання.

— Мар’яно.

— Так?

— Картину кудись перенесіть.

Вона подивилася на Андрія.

— Уже думали.

— Не думайте довго.

Після цього Сергій сам завершив дзвінок.

— Поліція, — сказала Наталя.

Андрій сперся об стільницю.

— З чим?

— З тим, що людина зайшла в чужий підвал і винесла кейс.

— Ми не бачили, як він заходив.

— Батько бачив, як виходив.

— Через двадцять шість років після того, як сам підписав липову передачу картини.

Наталя подивилася на нього.

— Він не стане від цього сліпим.

— Я не про сліпоту.

Мар’яна сиділа між ними й переглядала фотографії комірчини.

— Спершу треба забрати картину.

Обидва замовкли.

— Куди? — спитала Наталя.

— Не в квартиру.

— І не в майстерню, — одразу сказав він.

— Чому?

— Бо адресу майстерні знайти за хвилину.

— А вашу домашню — за дві.

— Теж правда.

Наталя підсунула чашку ближче.

— Може, до мене в готель?

Андрій похитав головою.

— Ні.

— Чому всі сьогодні вирішують за мене?

— Бо ви завтра їдете в Польщу з дитиною.

— Післязавтра.

— Тим більше.

Мар’яна відкрила список контактів.

— Експерт.

— Який? — спитала Наталя.

— Той, кому ми збиралися показати картину. Якщо він працює з такими речами, в нього має бути нормальне зберігання або хоча б порадить.

Андрій кивнув.

— Це вже краще.

— У мене іноді буває.

Він глянув на неї.

— Я помітив.

Наталя простягнула руку по печиво.

— Ви двоє давно так?

Мар’яна не зрозуміла.

— Як?

— Нічого.

Андрій дуже уважно став дивитися у вікно. Наталя відкусила печиво.

— Я теж умію не лізти.

Експертку звали Олена Шаповал.

Мар’яна знайшла її ще кілька днів тому серед десятка сайтів, але тоді не написала: кандидатка наук, працювала з музейними й приватними колекціями, окремо попереджала на сторінці, що не визначає вартість роботи за однією фотографією і не займається «сенсаційними знахідками з горища».

Саме останнє Мар’яні сподобалося. Вона зателефонувала.

Пояснення вийшло гіршим, ніж очікувала.

— Робота орієнтовно 1920-х. Можливо, Матвій Руденко. Є старе походження з приватної колекції й питання щодо законності передачі.

На іншому кінці стало тихіше.

— «Питання» — яке саме?

— Робота була в переліку зниклих у 1999 році.

Тепер пауза була довша.

— І де вона зараз?

— У підвалі.

— Перепрошую?

— Так вийшло.

Олена Шаповал кілька секунд не говорила.