Глава 15. Стара майстерня

Лариса Михайлівна їхати відмовилася.

— Я сьогодні вже достатньо побула в дев’яносто дев’ятому.

Вона складала папери Аркадія в прозорий файл, дуже рівно, край до краю. Андрій стояв поруч і мовчав.

— Мамо, може, ти хоча б адресу пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Твій батько пару разів забирав мене звідти машиною.

— Ти ж казала, майже не знала, де він працював.

— «Майже» — корисне слово.

Андрій подивився на стелю. Мар’яна втрутилася раніше, ніж вони знову зайшли в те саме коло.

— Там зараз щось є?

— Років десять тому був багетний салон. Я проїжджала повз. Зараз не знаю.

Лариса Михайлівна застебнула сумку.

— І якщо побачите Романюка — не робіть дурниць.

— Яких саме? — спитав Андрій.

— Ти знаєш.

— Ні.

— От тому й кажу.

Вона поцілувала сина в щоку. Це сталося настільки буденно, що Андрій не встиг ухилитися.

Лариса Михайлівна вдягла пальто й пішла. Денис провів її поглядом.

— Вона класна.

— Не кажи їй, — відповів Андрій.

— Чому?

— Зіпсуєш.

Мар’яна взяла з підлоги свою сумку.

— Ти з нами?

Денис похитав головою.

— У мене сьогодні сімейна страта.

— Тато?

— О сьомій. Документи, договори, таблиці. Мама вже написала «купи торт».

Мар’яна засміялася.

— Для чого?

— Не знаю. Може, на поминки моєї фінансової грамотності.

— Купи.

— Уже.

Він натягнув куртку, потім раптом обійняв сестру. Швидко, незручно.

— Це що?

— Нічого.

— Денисе.

— Я пішов.

І зник у коридорі. Мар’яна повернулася.

Андрій дивився на неї.

— Не починайте.

— Я нічого.

— У вас обличчя.

— У вас теж.

— Їдемо.

Стара майстерня Романюка була не старою. Принаймні зовні.

Перший поверх цегляної будівлі відремонтували, вікна замінили, над входом висіла матова чорна вивіска:

РАМА
БАГЕТ · РЕСТАВРАЦІЯ · ГРАФІКА

— Симпатично, — сказала Мар’яна.

Андрій не відповів.

— Ви тут були?

— Один раз.

— Коли?

— З батьком.

Мар’яна вже не питала скільки йому було.

Всередині пахло деревом, папером і кавою. На стінах висіли зразки рам, під склом — гравюри, старі фотографії Києва, маленькі акварелі. За високим столом молода жінка в окулярах упаковувала щось у крафтовий папір.

— Добрий день.

— Добрий. Вам раму?

— Не зовсім.

Жінка усміхнулася.

— Зазвичай так і починається, а потім усе одно раму.

Андрій дістав телефон.

— Ми шукаємо людину, яка працювала тут давно. Віктор Романюк.

Усмішка не зникла, але стала менш службовою.

— Віктор Романович давно тут не працює.

— Ви його знаєте?

— Знаю.

— Можна спитати, хто ще був у майстерні років двадцять п’ять тому?

Жінка поклала ножиці.

— А навіщо?

Мар’яна вже збиралася відповідати обережно, але Андрій сказав:

— Мій батько тут працював. Аркадій Ковальчук.

Жінка дивилася на нього кілька секунд.

— Ковальчук?

— Так.

Вона повернулася до дверей у глибині салону.

— Петре Івановичу!

Звідти ніхто не відповів.

— Петре Івановичу!

— Не кричи, я не глухий!

За хвилину вийшов худий літній чоловік у синьому робочому халаті. В одній руці тримав маленький молоток, у другій — окуляри.

— Що?

Жінка кивнула на Андрія.

— Аркадій Ковальчук.

Петро Іванович надів окуляри. Подивився.

Потім підійшов ближче.

— Син?

Андрій кивнув.

— Так.

Старий повільно поклав молоток на стіл.

— Я думав, ти за кордоном.

— Чому?

— Батько казав, що хоче тебе забрати.

Андрій не ворухнувся. Лише коротко вдихнув.

— Куди?

— Не знаю. Він тоді багато чого говорив.

Петро Іванович подивився на молоду жінку.

— Олю, зроби каву.

— Усім?

— Усім.

— Я не…

— Уже роблю.

Мар’яна не стала сперечатися.

Вони сіли в задній кімнаті, де стояв великий стіл зі слідами фарби й клею. На стінах — старі дерев’яні профілі, затискачі, рулони паперу. Тут ремонт був значно старший. Петро Іванович тримав чашку двома руками.

— Аркадій не був реставратором.

— Я знаю, — сказав Андрій.

— Водій. Але не просто «забрати-привезти». У ті часи люди з дорогими речами не хотіли випадкових вантажників. Треба було знати, як узяти картину, як закріпити, де не ставити під сонце. Навчився.

— У Романюка?

— Частково.

Старий сьорбнув кави.

— Віктор тоді дуже швидко ріс. Галереї, приватні замовлення. У нього був талант знаходити речі, які ніхто інший не бачив.

— Чужі теж? — спитала Мар’яна.

Петро Іванович глянув на неї.

— Ви хто?

— Мар’яна.

— Це я вже почув.

Андрій сказав:

— Вона знайшла картину, яку батько залишив двадцять шість років тому.

Старий поставив чашку. Не різко.

Просто перестав пити.

— Яку?

— «Жінка біля темного вікна».

Петро Іванович відсунувся від столу.

— Руденко?

Мар’яна й Андрій переглянулися.

— Ви її знаєте, — сказала вона.

— Бачив.

— Тут?

— Так.

Він зняв окуляри й почав протирати краєм халата.

— Один раз.

— Коли?

— Перед Новим роком. Точну дату не скажу.

— Дев’яносто дев’ятий?

— Так.

Андрій нахилився вперед.

— Батько її привіз?

— Не сюди. Звідси забрав.

— Куди?

— Віктор дав адресу. Я не знав.

— А потім вона опинилася в Клавдії Петрівни.

Петро Іванович підняв очі.

— Клави?

— Ви її знали?

— Знав.

Мар’яна вже майже перестала дивуватися.