Глава 14. Друга копія

На третій коробці Денис чхнув так, що з верхньої полиці посипався пил.

— Все. Я помру тут.

— Не драматизуй.

— У мене алергія.

— У тебе немає алергії.

— Тепер є.

Мар’яна сиділа на підлозі між двома відкритими коробками й перечитувала підписи на старих конвертах. Листівки, квитанції, фотографії, кілька рецептів, два гарантійні талони на техніку, якої давно не існувало. Конверта від Сергія Левченка поки не було.

Вони вирішили не виносити все нагору. Після зникнення металевого кейса Мар’яні взагалі не хотілося перетворювати бабусину квартиру на склад речей, про які вже знав невідомо хто. Тому працювали прямо в комірчині: Денис подавав коробки, вона перевіряла вміст, фотографувала написи й ставила назад.

До одинадцятої ранку вони з’ясували, що Лєна з чотирнадцятої квартири мала двох дітей, хтось на ім’я Женя колись зберігав у бабусі шість однакових тарілок, а напис НЕ ЧІПАТИ ДО ВЕСНИ стосувався банально цибулин гладіолусів.

— Весна яка? — спитав Денис.

— Не знаю.

— Може, вони ще чекають.

Мар’яна закрила коробку.

— Через двадцять років?

— Квіти терплячі.

Він потягнув наступну.

На ній було написано:

ЛАРИСА

Без прізвища. Мар’яна підняла голову.

Денис теж перестав жартувати.

— Її?

— Може бути.

Коробка була невелика, з-під взуття. На кришці — ще один напис, дрібніший:

НЕ ВІДДАЛА

— Це що означає? — спитав Денис.

— Не знаю.

— Бабуся не віддала? Лариса не віддала?

— Денисе.

— Я мовчу.

Мар’яна зняла кришку. Всередині лежали жіночі рукавички, порожній футляр від окулярів, кілька листівок, старий шкіряний гаманець і конверт.

Не той.

Звичайний білий, із написом ЛАРИСІ.

Почерк чоловічий. Мар’яна не торкалася.

— Андрію треба сказати.

Денис уже діставав телефон.

— Я напишу.

— Я сама.

— Чому?

— Бо це його мати.

Денис прибрав телефон. Мар’яна сфотографувала коробку, конверт окремо й напис на кришці.

Набрала Андрію:

Знайшли коробку «Лариса. Не віддала». Всередині закритий конверт «Ларисі». Не відкриваємо.

Відповідь прийшла за хвилину.

Я зараз у клієнта. Мамі подзвоню.

Потім:

Не чіпайте поки.

Мар’яна усміхнулася.

— Що?

— Він написав «не чіпайте».

— Дуже довіряє нам.

— Після тебе — правильно.

Денис образився.

— Скільки можна.

— Дев’ятсот двадцять тисяч разів.

— Ти це число перетвориш на одиницю часу?

— Можливо.

Він уже відкрив рот, коли з коридору долинув знайомий голос:

— А я так і знав, що ви тут.

Мар’яна заплющила очі.

Денис тихо сказав:

— Чорт.

На порозі комірчини стояв батько. У куртці, з кепкою в руці й пакетом із якимись інструментами.

Віктор Данилович спочатку подивився на Мар’яну, потім на Дениса.

— Доброго дня.

Ніхто не відповів.

— Чого мовчимо?

Денис підвівся.

— Привіт, тату.

— Привіт.

Пауза була невелика, але все в неї вмістилося.

— Мама сказала? — спитав Денис.

— Мама нічого не сказала.

Мар’яна й Денис одночасно видихнули. Віктор Данилович подивився на обох.

— Оце вже цікаво.

Мар’яна встала.

— Тату, що ти тут робиш?

— Полицю прийшов забрати.

— Яку ще полицю?

— У підвалі була вузька. Я вчора побачив.

— Ви вже одну забрали.

— Та широка.

— Тату.

— Що?

Денис стояв біля стіни й дуже старанно не дивився ні на кого. Віктор Данилович це помітив.

— А ти чого такий?

— Який?

— Винний.

Мар’яна закрила очі.

— Господи.

— Я не винний, — сказав Денис.

— Тоді чого очі ховаєш?

— Пил.

Батько глянув на нього.

— У тебе в дитинстві так само було: розбив чашку — пил, отримав двійку — вчителька дурна, розмалював стіну — «воно само».

— Я не казав «воно само».

— Казав.

Мар’яна вже знала, що далі відкладати безглуздо.

— Тату.

— Що?

— Денис винен гроші.

Денис повільно повернув голову.

— Дякую.

— Ти все одно мав сказати сьогодні.

Батько навіть не змінився в обличчі.

— Скільки?

— Тату…

— Я не тебе питаю.

Денис провів язиком по губі.

— Дев’ятсот двадцять.

— Гривень?

— Тисяч.

Віктор Данилович стояв із пакетом у руці. Потім поставив його на підлогу.

— Кому?

— Різним.

— Це як?

— Банки. Кредитні. Одна приватна позика.

— Казино?

— Ні.

— Ставки?

— Ні.

— Наркота?

— Тату!

— Я питаю.

— Бізнес.

Батько глянув на Мар’яну. Вона кивнула.

— Стартап провалився. Він перекривав витрати кредитами.

— Ти знаєш давно?

— Вчора дізналася суму.

— Мама?

— Знає, що борги є.

Віктор Данилович розвернувся до виходу. Денис зробив крок.

— Тату.

— Я зараз.

Він вийшов у коридор. Чутно було, як відчинилися двері технічної кімнати, потім вода.

Денис подивився на Мар’яну.

— Він що?

— Не знаю.

За хвилину батько повернувся. Руки мокрі; він витер їх об куртку.

— Документи є?

Денис кивнув.

— Усі?

— Майже.

— Що значить «майже»?

— Один договір треба витягнути з пошти.

— Сьогодні.

— Добре.

— Машина де?

— Продав.

Віктор Данилович затримав погляд на синові.

— Коли?

— Три місяці тому.

— А нам сказав, що на сервісі.

— Я не казав, що три місяці.

— Ти три місяці їздиш без машини, а я думаю, вона на сервісі?