Глава 13. 214

Михайла Левченка Мар’яна впізнала не тому, що пам’ятала. Він сам підійшов до них у великому залі вокзалу й сказав:

— Ви Денис. Значить, ви Мар’яна.

Денис простягнув руку.

— А я думав, ви мене не пам’ятаєте.

— Пам’ятаю презентацію. Тебе — гірше.

— Дякую.

— Не ображайся. Там було шестеро хлопців в однакових чорних худі.

— Нас було четверо.

— От бачиш.

Михайлові було трохи за сорок. Світле волосся, вже рідше на маківці, окуляри, темний пуховик. У руці він тримав не портфель і не якусь загадкову папку, а пластиковий пакет із двома упаковками котячого корму.

Мар’яна не втрималася й глянула на пакет.

— Маминій кішці, — пояснив він. — Я заїжджав до неї.

— Ви говорили про ключ?

— Через нього й затримався.

Вони відійшли від основного потоку людей. Поруч сім’я намагалася розмістити три валізи, дитячий самокат і сонну дитину на двох лавках. З динаміків оголосили колію, частина залу одразу підвелася. Михайло кивнув на руку Мар’яни.

— Покажете?

Вона дістала пакетик із ключем. Він узяв обережно, повертів.

На чорному пластику:

214

Михайло насупився.

— Не такий.

— Що?

— Я думав, це від старої вокзальної комірки.

Денис подивився на сестру.

— Ми приїхали на вокзал через ключ не від вокзалу?

— Ти їв перед виходом?

— До чого тут це?

— Бо коли ти голодний, ти дратуєш сильніше.

Михайло усміхнувся.

— Це я винен. Мати вчора сказала: «Двісті чотирнадцять, Центральний, камера». Я вирішив, що йдеться про камеру схову тут. Батько якийсь час підробляв на вокзалі в охороні.

— А сьогодні?

— Сьогодні вона сказала, що я погано слухаю.

— Мені вже подобається ваша мама, — сказав Денис.

— Не поспішай.

Михайло повернув ключ Мар’яні.

— Вона знайшла старий записник батька.

— Там є 214?

— Є. Але не так, як я думав.

Він витяг телефон. На фотографії була сторінка маленького записника в клітинку. Кілька номерів машин, телефони, суми. Нижче олівцем:

Кейс 214 — Клава. Мар’яна збільшила.

— Кейс.

— Так.

Денис тихо сказав:

— Отже, ключ від того кейса.

Михайло кивнув.

— Схоже.

Кілька секунд вони просто стояли посеред вокзалу, де люди проходили повз із кавою, квітами, військовими рюкзаками, коробками для котів, дітьми на руках. Уся їхня поїздка сюди виявилася непотрібною.

Мар’яна відчула майже полегшення. Хоч одна загадка не вимагала лізти ще кудись.

— Кава? — запропонував Михайло.

Денис одразу:

— Так.

— Ти ж дорогою пив.

— Це було давно.

За маленьким столиком на трьох було тісно. Денис поставив стакан на підвіконня, пакет із котячим кормом опинився під ногами Михайла.

— Що було в кейсі? — спитала Мар’яна.

— Не знаю.

Михайло підняв долоні.

— Серйозно. Батько його мені не показував.

— Але згадував перед смертю.

— Так.

— Як?

Михайло кілька секунд мішав цукор, хоча той давно розчинився.

— У нього рак був. Останні місяці він багато чого згадував. Не обов’язково послідовно. Одного дня покликав мене й сказав: якщо Клава ще жива, в неї є старий металевий кейс. Не забирати. Не відкривати. Просто переконатися, що він там.

— Дуже корисна інструкція, — сказав Денис.

— Я так само відповів.

Михайло сьорбнув каву.

— Він розлютився. Сказав, що деякі речі безпечніші, коли всі думають, що їх давно немає.

Мар’яна згадала чисту пляму в підвалі.

— А потім?

— Потім йому стало гірше. Я ще раз спитав. Він уже сказав: «Забудь».

— І ви забули на шість років.

— Майже.

— До Романюка.

Михайло глянув на Дениса.

— До Романюка.

Денис крутив картонний тримач на стакані.

— Як він узагалі з вами зв’язався?

— Ми перетиналися по роботі. Не часто. Я знав його ще через батька, але близькими ми точно не були. А минулої зими він раптом подзвонив, запросив на каву.

— І спитав про кейс?

— Не одразу.

Михайло сперся ліктями на стіл.

— Спочатку про батька. Про старі часи. Чи залишилися документи. Через пів години вже говорили про Клавдію Петрівну.

— А Денис? — спитала Мар’яна.

— Денис з’явився раніше. Восени.

Денис підняв голову.

— Я прийшов до вас сам.

— Сам.

— Романюк ще не питав про бабусю?

— Ні.

Михайло помітив.

— Я не підставляв Дениса, якщо ви про це. Коли зводив їх, для мене Романюк був просто заможним чоловіком із десятком різних проєктів. Я навіть подумав, що позика без відсотків — хороший жест.

— Я теж, — сказав Денис.

— Тепер не думаю.

— Чому?

— Бо після того він почав частіше дзвонити мені.

Михайло дістав із кишені телефон і відкрив листування.

— Ось.

Мар’яна читала. Запитання спочатку справді були невинні: як здоров’я матері, чи буває Михайло в старому будинку, чи живе там ще «пані Клавдія».

Пізніше:

Твій батько залишав у неї якісь свої речі?

Михайло відповідав:

Не знаю.

Через кілька тижнів:

Якщо десь спливуть його старі робочі папери, скажи. Там можуть бути документи моєї компанії.

— Я тоді й згадав кейс, — сказав він.

— І пішли до бабусі.

— Так.

— Вона вас вигнала.

— Не зовсім. Чаю дала.

Мар’яна всміхнулася.

— А потім вигнала?

— Потім.

Він усміхнувся теж.

— Я пояснив про батька. Вона вислухала. Сказала, що кейс у неї, але мені не віддасть.

— «Батько залишив не тобі», — нагадала Мар’яна.

— Так. Я спитав кому. Вона сказала щось на кшталт: «Коли знадобиться, той сам знайде».