Глава 12. Кейс

Андрій з’явився через чотири хвилини. Не біг, принаймні останні десять метрів. Просто зайшов у підвал без куртки, з телефоном у руці й одразу сказав:

— Покажіть.

Денис посвітив на підлогу. Прямокутник без пилу був чіткий. По краях навіть залишилася тонка темніша рамка, де метал упирався в бетон.

Андрій присів.

— Великий?

Мар’яна показала першу фотографію.

— Приблизно так.

Він збільшив.

— Старий дипломат. Або кейс для інструментів.

— На ньому С. Л.

— Бачу.

Денис стояв за спиною.

— Я його не помітив, коли картину розгортав.

— Він майже за нею, — сказала Мар’яна.

— Я просто уточнюю для протоколу.

Андрій глянув на нього.

— Якого протоколу?

— Нашого внутрішнього.

— Не заводь, — сказала Мар’яна.

Вона відкрила галерею в телефоні.

— Треба зрозуміти, коли він зник.

Перше фото — субота. Кейс є. Друге — того ж дня, інший кут. Є.

Фотографії Дениса, зроблені раніше, виявилися майже марними: він знімав тільки картину крупно.

— Наступні коли? — спитав Андрій.

Мар’яна гортала. Ірина. Коробка. Фотографії.

Тамара. Альбом.

Сергій. Нарешті знайшлася фотографія, яку вона зробила, коли Сергій Козлов прийшов у підвал: коробка на табуреті, частина полиці, край картини.

Кейса не видно.

— Не той кут.

Денис витяг свій телефон.

— Я міг щось зняти.

Він гортав швидше. Раптом зупинився.

— Є.

На знімку, зробленому в понеділок увечері, коли вони перевіряли сургучну печатку, картина вже лежала розгорнута на підлозі. За нею — стіна.

Порожня. Мар’яна підняла очі.

— Тобто між суботою і понеділком.

— А точніше? — спитав Андрій.

Вона згадувала. У неділю вони приходили з Іриною.

Потім Оксана. Андрій.

Соня. Сергій.

Людей ставало забагато.

— У неділю я кейс не перевіряла.

— Я теж, — сказав Андрій.

— А двері завжди були замкнені?

— Після першого разу — так.

— Ви впевнені?

Вона вже хотіла відповісти. Згадала.

Недільний ранок. Соня в бабусиній квартирі. Андрій казав, що двері квартири були відкриті. Але підвал?

— Ключ був у мене.

— Один?

— Я не знаю.

Денис потер потилицю.

— У бабусі могли бути дублікати.

— Саме.

Андрій встав.

— І старий ключ міг лишитися в когось із мешканців.

— Валентина сказала, Михайло колись мав.

— Колись.

Мар’яна дивилася на чистий прямокутник.

— Дзвонимо йому.

Денис одразу:

— Я.

— Ні.

— Він мене знає.

— От тому я.

— Це нелогічно.

— Я хочу почути, як він відповість людині, якої не знає.

Денис скривився.

— Ти зараз дуже страшна.

— Дай номер.

Михайло відповів після другого гудка. Голос був молодший, ніж Мар’яна очікувала.

— Так?

— Добрий день. Мене звати Мар’яна. Я онука Клавдії Петрівни Савчук.

Коротка пауза.

— Добрий день.

Не «якої Клавдії». Одразу знав.

— Ви приходили до неї приблизно місяць тому?

— Так.

— Можна спитати навіщо?

Тиша затяглася.

Потім Михайло сказав:

— Через речі батька.

— Які саме?

— Старі документи.

Мар’яна дивилася на Дениса.

— У металевому кейсі?

На іншому кінці нічого не було секунд три.

— Хто вам сказав про кейс?

Мар’яна стиснула телефон трохи сильніше.

— Він був у бабусиній комірчині.

— Був?

Денис тихо видихнув. Андрій підняв голову.

— Тепер його немає.

Ще одна пауза.

— Я не брав.

Він сказав це дуже швидко.

— Я вас не звинувачувала.

— Але тому й дзвоните.

— Ви знали, де він лежить?

— Так.

— Що всередині?

Михайло не відповів.

— Пане Михайле?

— Старі папери батька.

— Які?

— Я не знаю точно.

— Тоді навіщо вам вони були потрібні?

Він видихнув.

— Мар’яно, це довга історія.

— У мене є час.

Денис прикрив рот, щоб не засміятися. Мар’яна показала йому кулак.

Михайло, звісно, цього не бачив.

— Батько перед смертю сказав, що залишив у Клавдії Петрівни документи. Я роками не згадував. А недавно одна людина запитала, чи вони ще існують.

— Яка людина?

Михайло мовчав.

— Віктор Романюк?

Тиша стала іншою. Не довшою.

Просто важчою.

— Ви вже багато знаєте.

— Достатньо, щоб поставити питання.

— Так. Романюк.

Денис повільно сів на табурет.

— Чому він про них питав?

— Сказав, що в батька могли залишитися документи, які стосуються старого перевезення.

— Картини?

— Він не сказав.

— А ви не здогадалися?

Михайло тихо засміявся.

— Я тоді ще не знав ні про яку картину.

Мар’яна сперлася плечем об дверний косяк.

— Коли ви познайомили Романюка з моїм братом?

Тепер Михайло справді розгубився.

— До чого тут Денис?

Мар’яна не відповіла.

— Ви знали, що він мій брат?

— Знав.

— І що Клавдія Петрівна наша бабуся?

— Мар’яно, ми всі з одного будинку. Звичайно.

Денис дивився в підлогу.

— Ви спеціально звели його з Романюком?

— Ні.

— Впевнені?

— Так.

Вперше в голосі Михайла з’явилося роздратування.

— Денис шукав інвестора. Я знав людину з грошима. Усе.

— А через пів року Романюк раптом питає вас про документи вашого батька в підвалі нашої бабусі.

— Так.

— Вам це не здалося дивним?

— Здалося.

— І?

— Тому я й прийшов до Клавдії Петрівни.

Мар’яна на секунду заплющила очі.

— Що вона сказала?

Михайло відповів тихіше.