Глава 11. Левченко

О восьмій п’ятдесят п’ять Мар’яна стояла в порожній кухні колишньої квартири й дивилася, як дизайнерка покупців фотографує батарею.

— Її будемо закривати екраном, — сказала та.

Катерина кивнула.

— А тепло?

— Якщо правильно зробити — нормально.

Мар’яна мовчки поставила на підвіконня дві кави, які купила дорогою. Вона майже не спала.

Не через картину, не через Романюка й навіть не через бабусин записник, який лежав тепер у неї вдома в шухляді з документами. Через одне прізвище.

Левченко. Сергій Левченко, якого Андрій учора згадав у зв’язку з коробкою. Мертвий шість років.

І Михайло Левченко, його син, який сім місяців тому познайомив Дениса з Віктором Романюком. Можливо, нічого.

Можливо, в Києві було кілька тисяч Левченків, і Мар’яна вже почала поводитися як людина, яка бачить змову в телефонному довіднику. Саме тому вона не написала Андрію вночі.

Денису — так.

Він відповів о першій:

Михайло з того самого будинку. Старший за мене років на 5. Ми через спільного знайомого перетнулися на акселераторі. Що не так?

Мар’яна написала:

Завтра. Він поставив знак питання.

Вона вимкнула телефон. Тепер він дзвонив.

Перший виклик вона скинула. Другий теж.

Катерина саме питала:

— А цю стіну можна знести?

Дизайнерка подивилася на план.

— Треба конструктора.

Мар’яна сказала:

— Павло колись теж хотів.

Катерина повернулася до неї.

— І?

— Я не дала.

— Чому?

Мар’яна оглянула стіну між кухнею й вітальнею.

— Там стояла шафа.

Дизайнерка засміялася.

— Сильний аргумент.

— На той момент був достатній.

Катерина провела долонею по стіні.

— Мені подобається, що тут окремо.

— Тоді не зносьте.

— От бачите.

Дизайнерка зітхнула й зробила ще одну фотографію. Телефон знову завібрував.

Цього разу не Денис. Мама.

Мар’яна вийшла в коридор.

— Доброго ранку.

— Ти де?

— У квартирі.

— Якій?

— Нашій із Павлом.

— Уже ж продали.

— Не зовсім.

— А.

На тому кінці щось дзенькнуло.

— Ти чого дзвониш?

— Ти вчора питала про Левченків.

Мар’яна випросталася.

— Я питала?

— Ні. Мені Валя вночі написала.

— Мамо.

— Що?

— Чому Валя пише тобі вночі?

— Було десять сорок.

— Це ніч.

— Для тебе, може.

Мар’яна притулилася плечем до стіни.

— Що вона написала?

— Що Михайло Сергійович приходив у будинок десь місяць тому.

— Який Михайло?

— Левченко.

Мар’яна заплющила очі.

— І?

— Нічого. До Валі зайшов, питав, хто тепер у Клавиній квартирі живе.

— Навіщо?

— Вона не спитала.

— Валентина Іванівна не спитала?

— От і я здивувалася.

Мар’яна вже відходила від стіни.

— Він заходив до бабусі?

— Не знаю.

— У нього був ключ?

— Мар’яно, я звідки…

— Добре. Добре.

Мати замовкла.

Потім:

— А що сталося?

— Поки нічого.

— Не кажи мені «поки нічого» голосом, яким люди кажуть перед швидкою.

— Мам, реально нічого.

— Тоді чому ти питаєш про покійного Сергія?

— Про його сина.

— Я пам’ятаю Михайла. Такий білявий був.

— Це мені мало допомагає.

— З Денисом вони щось робили?

Мар’яна завмерла.

— Чому ти так вирішила?

— Бо Денис колись його згадував.

— Коли?

— Минулої зими. Казав, що якийсь Михайло може познайомити з людиною, яка дає гроші на бізнес.

Мар’яна подивилася в бік кухні. Катерина сміялася з чогось, що сказала дизайнерка.

— Ти це пам’ятаєш?

— Я багато чого пам’ятаю.

— А про борги не знала.

— Які борги?

Мар’яна прикусила язик. Пізно.

— Нічого.

— Мар’яно.

— Я потім подзвоню.

— Які борги?

— Мам…

— Денис винен гроші?

У кухні хтось перестав сміятися. Просто збіг, але Мар’яна все одно знизила голос.

— Ми розбираємося.

— Скільки?

— Не зараз.

— Я його вб’ю.

— От тому не зараз.

Мати замовкла.

— Батькові не кажи, — швидко додала Мар’яна.

— Я вже вчора бачила, що щось не так.

— Мамо.

— Добре.

Цього разу «добре» прозвучало так, що Мар’яна не повірила жодній літері.

— Нічого не роби.

— Я нічого.

— І Денису не дзвони.

— Не буду.

— І Валі.

— А вона тут до чого?

Мар’яна закінчила виклик.

Коли покупці пішли, квартира знову стала тихою. Мар’яна пройшла по кімнатах сама.

У спальні вже не було нічого, крім двох маленьких дірок у стіні. На кухні — стіл, три стільці й холодильник, який вони залишали покупцям. Вона не відчула того, що очікувала.

Ні провалу. Ні полегшення.

Просто помітила, що більше не перевіряє поглядом, чи Павло залишив чашку біля комп’ютера, чи не кинув шкарпетки біля ліжка, чи треба купити молоко. Квартира ще була їхньою за документами.

А звичка вже ні. Телефон задзвонив.

Денис. Цього разу Мар’яна відповіла.

— Я зараз приїду до тебе.

— Куди?

— Сюди.

— В стару квартиру?

— Так.

— Навіщо?

— Бо тут тихо.

— Це звучить як пастка.

— Може, так і є.

Він приїхав через сорок хвилин. Без куртки доставки. У звичайній темній толстовці, з кавою й пакетом круасанів.

— Я вирішив, що якщо мене будуть допитувати, то хоча б не голодного.

Мар’яна взяла один.

— Михайло Левченко.

Денис сів на кухонний стілець.

— Я вже зрозумів.

— Що ти про нього знаєш?

— Нормальний мужик.

— Дуже конкретно.