Глава 10. В. Р.

Мар’яна подзвонила Денису одразу. Він не відповів.

Другий виклик скинув.

За хвилину прийшло повідомлення:

Я на скутері. 15 хв. Мар’яна сіла за кухонний стіл і відкрила таблицю ще раз.

Приватна позика — 210 000 грн.
В. Р.

Поруч Денис поставив дату — сім місяців тому. У графі «ставка» написав: 0% до грудня, потім домовимося. Оце «потім домовимося» подобалося їй найменше.

Вона збільшила екран, ніби там могли з’явитися ще дві літери. Не з’явилися.

У кімнаті лишилася відкрита коробка Наталі. Червона хустка лежала зверху, поруч — кілька сімейних фотографій, які та не встигла скласти назад. Мар’яна підійшла, накрила коробку кришкою. Телефон засвітився.

Андрій:
Довіз. Все нормально.

Вона набрала:

Дякую. Зупинилася.

Додала:

У Дениса серед кредиторів В.Р. Три крапки з’явилися майже відразу.

Віктор Романюк? Не знаю.

Я повернусь. Мар’яна вже друкувала не треба, але стерла.

Якщо чесно, треба.

Денис приїхав першим. На ньому ще була куртка доставки. Шолом тримав під пахвою, волосся прим’яте, на щоках червоні плями від холоду.

Увійшов, роззувся і відразу спитав:

— Ти вже бачила.

— Сідай.

— Я постою.

— Денисе.

— Я весь день сиджу на скутері.

— Це не сидіння.

Він усе-таки сів. Мар’яна поставила перед ним телефон із таблицею.

— Хто В. Р.?

Денис подивився на екран.

— Один чоловік.

— Я вже приблизно зрозуміла.

— Мар’ян…

— Прізвище.

Він потер долонею підборіддя.

— Романюк.

Прізвище лягло поруч із бабусиним «В. Р.» без жодного зусилля.

— Віктор?

Денис підняв очі.

— Ти його знаєш?

— Ти відповідай.

— Так. Віктор Романюк.

Мар’яна відсунула стілець.

— Як ти взагалі на нього вийшов?

— Через бізнес.

— Який бізнес?

— Наш стартап.

— Денисе, твій стартап був про логістику для малого бізнесу.

— Саме тому.

Він трохи нахилився вперед.

— Нам потрібні були перші клієнти. Один знайомий звів із людиною, яка фінансувала кілька складів, галерею, якісь перевезення. Я тоді не знав, що він має стосунок до мистецтва. Просто інвестор із контактами.

— Він інвестував?

— Ні. Подивився презентацію, сказав, що рано. Але потім дав приватну позику.

— Двісті десять тисяч.

— Так.

— Без договору?

— Є розписка.

Мар’яна відкинулася на спинку стільця.

— Звичайно є.

— Я не зовсім ідіот.

— Сьогодні не найкращий день для цього аргументу.

Денис опустив голову.

— Я знайшов його через знайомого ще до того, як усе почало сипатися. Він спочатку допоміг із контактами, потім сказав, що може позичити без відсотків до кінця року. Я думав, до того часу зайде інвестор.

— А потім?

— Потім не зайшов.

— І Романюк?

— Нічого. Поки.

Мар’яна дивилася на брата.

— Ти з ним зараз спілкуєшся?

— Рідко.

— Коли востаннє?

Денис задумався.

— Десь місяць тому.

— Про що?

— Про борг.

— І?

— Сказав, щоб не нервував. Що поверну, коли зможу.

Мар’яна мало не засміялася.

— Дуже добрий чоловік.

— Саме тому я не розумію, чого ти так…

Він замовк. Побачив її обличчя.

— Що?

Мар’яна встала, принесла з кімнати ксерокопію газетної статті й бабусину записку. Поклала перед ним.

Денис читав мовчки. Спочатку статтю.

Потім напис бабусі:

В.Р. приходив 22.01. Сказала, що нічого не знаю.

Нижче:

Віктор Романюк. Галерея. Він підняв голову.

— Це той самий?

— Схоже.

— Ти впевнена?

— Ні. Але ім’я, прізвище, галерея, вік сходяться.

Денис узяв телефон.

— Зараз відкрию фото.

— Ти бачив його особисто?

— Так.

— Тоді подивись.

Мар’яна знайшла фотографію Романюка з відкриття виставки. Повернула екран.

Денису вистачило секунди.

— Він.

У двері подзвонили. Мар’яна пішла відчиняти.

Андрій зайшов без зайвих запитань. Побачив Дениса за столом, папери перед ним.

— Він?

Денис глянув на нього.

— Так.

Андрій зняв куртку.

— Як ви познайомилися?

Денис коротко повторив. Цього разу без виправдань.

Коли закінчив, Андрій поставив долоні на спинку стільця.

— Він знає ваше прізвище.

— Звичайно.

— Знає, що Клавдія Петрівна ваша бабуся?

Денис замовк. Мар’яна теж.

— Я не знаю, — сказав він.

— Ви ніколи не говорили?

— Ми не обговорювали родину.

— Адресу реєстрації давав?

— У розписці є.

Мар’яна відчула холод уздовж спини.

— Яку адресу?

Денис повільно відповів:

— Батьків.

— Прізвище бабусі там інше.

— Так.

Андрій сів.

— Але знайти зв’язок неважко.

Денис уже відкривав телефон.

— Зачекайте. Я зараз перевірю переписку.

Мар’яна не зупиняла. Він гортал довго. Частина листування була в месенджері, частина — поштою.

— Ось.

Показав.

Старе повідомлення від Романюка:

Якщо твоя команда справді вміє працювати з останньою милею, можемо протестувати на одному моєму об’єкті. Далі адреса складу.

Потім кілька робочих повідомлень. Ще нижче — вже після провалу стартапу.

Не поспішай із поверненням. Молоді проєкти часто падають не через погану ідею, а через поганий момент. Мар’яна читала через плече.

— Нормально написано.

— От і я про це.

Андрій сказав:

— Це нічого не означає.