Глава 9. Завдаток

О четвертій сорок Мар’яна сиділа в машині таксі навпроти будинку, де прожила одинадцять років, і дивилася, як водій уже втретє намагається виїхати з вузького двору заднім ходом.

— Тут завжди так? — спитав він, дивлячись у дзеркало.

— Гірше було, коли біля другого під’їзду стояв контейнер.

— А зараз де?

— Прибрали.

— От бачите. Життя налагоджується.

Мар’яна усміхнулася, подякувала й вийшла. Павло вже чекав біля дверей нотаріальної контори. Не сам — з Ольгою. Вона тримала під пахвою тонку папку, говорила телефоном і водночас показувала Павлові пальцями, що треба почекати.

Він побачив Мар’яну, глянув на годинник.

— Ти рано.

— Ти теж.

— Я боявся, що ти передумаєш.

— Через трикімнатну квартиру?

— Через усе.

Вона зупинилася поруч.

— Я не передумала.

Павло кивнув, але ще якусь мить дивився на неї.

— Точно?

— Ти хочеш продати чи перевіряєш мою емоційну готовність?

— Друге мені вже давно не дуже вдається.

— От і не тренуйся перед нотаріусом.

Ольга завершила дзвінок.

— Прекрасно, обоє прийшли й навіть не посварилися. У мене сьогодні хороший день.

— Ще тільки п’ята, — сказав Павло.

— Не каркайте.

Покупці запізнювалися на десять хвилин. Потім написали, що на п’ятнадцять. Ольга зітхнула з тією професійною покорою, якою, мабуть, зустрічала всі людські вади, пов’язані з нерухомістю, й запропонувала зайти всередину.

У маленькому холі пахло кавою з автомата й папером. На дивані сиділа молода пара з немовлям у переносці; чоловік читав якийсь договір, жінка тихо наспівувала дитині, торкаючись пальцем її щоки. Мар’яна сіла навпроти.

Павло лишився стояти.

— Ти можеш сісти.

— Я посидів.

— Де?

— У машині.

— Логічно.

Ольга пішла до адміністратора уточнити документи. Павло опустився поруч.

— Я вчора розповів Юлі про квартиру.

Мар’яна повернула голову.

— До цього вона не знала?

— Знала, що є. Не знала, що продаємо зараз.

— І?

— Нічого. Спитала, чи мені нормально.

Мар’яна дивилася на його руки. Павло крутив автомобільний ключ на кільці, як робив завжди, коли нервував.

— А тобі нормально?

Він хмикнув.

— Ти сьогодні другий раз питаєш те, на що я сам тебе питав учора.

— Може, дорослішаю.

— Пізно.

— Тобі сорок чотири.

— От саме.

На дивані навпроти дитина почала схлипувати. Мати встала й пішла з переноскою до вікна, трохи погойдуючи. Павло простежив за нею, потім перевів погляд на підлогу.

Мар’яна це побачила. Раніше вона б одразу запитала. Поставила б запитання точно в центр того місця, куди він дивитися не хотів.

Зараз не стала.

Павло сам заговорив:

— У Юлі син нормальний.

— Ти вже казав.

— Я казав, що в неї син.

— Добре. Тепер знаю, що ще й нормальний.

— Дванадцять років. Артем.

Мар’яна усміхнулася.

— Ти хочеш мені про нього розповісти?

— Не знаю.

— Визначся.

Він помовчав.

— Він ненавидить математику. І мене спочатку теж.

— А зараз?

— Математику більше.

— Прогрес.

Павло посміхнувся.

— Учора попросив допомогти з дробами. Я пів години пояснював. Потім він сказав, що вчитель робить простіше.

— І ти образився.

— Звичайно.

Мар’яна засміялася. Немовля навпроти вже заспокоїлося. Жінка сіла назад, чоловік навіть не помітив, що вона вставала.

Павло далі крутив ключі.

— У них квартира маленька.

Мар’яна повернула голову.

— Павле.

— Що?

— Не треба.

Він зрозумів одразу.

— Я не про нашу.

— А звучить саме так.

— Я просто кажу.

— Ти ніколи нічого «просто» не кажеш.

— Ти теж.

Вони замовкли. Потім Павло прибрав ключі в кишеню.

— Я не збираюсь купувати їй квартиру за твою частину.

Мар’яна закрила очі.

— Господи.

— Ну ти так подивилася.

— Я подивилася, бо ти почав із «у них квартира маленька».

— Я хотів сказати, що іноді ночую там і сплю на розкладному дивані, який треба замінити.

— Оце було б значно безпечніше речення.

— Добре. Диван поганий.

— Співчуваю.

— Дякую.

Вона глянула на нього.

— А якщо серйозно?

— Що?

— Ти з ними житимеш?

Павло не поспішав.

— Можливо.

— Артем знає?

— Про це — ні. Ми не вирішили.

— І правильно.

— Юля теж так каже.

— Розумна жінка.

— Не починай.

— Я серйозно.

— Оце ще страшніше.

Ольга повернулася саме тоді, коли двері відчинилися й увійшли Ігор із Катериною. Дітей із ними не було.

— Бабуся забрала, — пояснила Катерина після привітання. — Інакше Софія б тут уже вибрала собі кабінет нотаріуса.

— Вона питала про булочки, — сказала Мар’яна.

— Вона два дні питає, чи вони залишаться в квартирі.

Павло засміявся. Напруга кудись відійшла.

Документи читали довше, ніж Мар’яна очікувала. Цифри, строки, сума завдатку, дата основної угоди, відповідальність сторін. Ольга кілька разів повертала їх до конкретного пункту, коли Ігор починав розповідати історії про попередню квартиру.

Мар’яна слухала уважно, ставила запитання, двічі просила змінити формулювання. Павло майже не втручався.

Коли вона підписувала останню сторінку, ручка раптом перестала писати.

— Серйозно? — сказала Мар’яна.

Нотаріус простягнула іншу.

— Таке часто буває саме на важливому.

— Ручки відчувають драматургію?

Жінка усміхнулася.

— Ручки відчувають дешеве чорнило.

Мар’яна підписала. Павло — після неї.

Ігор із Катериною теж. Усе.

Ольга зібрала папери.

— Вітаю.

Мар’яна автоматично сказала: