Глава 8. Для Мар’яни

Ліфт зупинився поверхом вище. Усі троє ще кілька секунд стояли мовчки, прислухаючись.

Потім металеві двері розсунулися, хтось вийшов, дзенькнула зв’язка ключів. Кроки рушили вниз. Денис прибрав телефон.

— Мені не подобається, що ми зараз поводимося як люди, яким є що приховувати.

— У тебе дев’ятсот двадцять тисяч боргу й фотографії краденої картини у хмарі, — сказала Мар’яна. — Ти вже ця людина.

— Дякую.

Кроки наближалися. Андрій не рухався від дверей комірчини. Мар’яна бачила тільки його спину й руку, опущену вздовж тіла. Ніякого геройства — він просто став так, що пройти всередину повз нього було б незручно.

У коридорі з’явилася Валентина Іванівна. У домашньому спортивному костюмі, куртці поверх нього й із двома порожніми п’ятилітровими пляшками.

Побачила їх. Зупинилася.

Подивилася на Дениса. На Андрія.

На Мар’яну. Потім у комірчину.

— А ви чого тут уночі?

Мар’яна глянула на годинник. Було без десяти дев’ять.

— Ще не ніч.

— Для підвалу ніч.

Денис кахикнув. Валентина Іванівна примружилася.

— Щось знайшли?

— Банку, — сказала Мар’яна.

Денис різко повернув голову. Андрій опустив очі.

— Яку банку? — спитала Валентина Іванівна.

Мар’яна згадала власні слова біля під’їзду й відчула, що починає ненавидіти себе приблизно так само, як Дениса за форум.

— Трилітрову.

— В Клави їх багато було.

— От.

— А чого ви втрьох одну банку шукаєте?

Денис не витримав.

— Вона велика.

Мар’яна наступила йому на ногу. Валентина Іванівна подивилася на них із тією поблажливістю, якої заслуговували люди, що не вміли брехати навіть у межах побутового діалогу.

— Я по воду, — сказала вона. — Кран у технічній знову закрили?

— Ні, — відповів Андрій.

— От і добре.

Вона пройшла повз, але біля дверей озирнулася.

— Мар’яно.

— Так?

— Тамарині фотографії віддали?

— Так.

— А Ірині?

— Теж.

— Вона мені ввечері дзвонила. Плаче.

Мар’яна насторожилася.

— Через що?

— Та хто її знає. Старе все. Каже, син тепер питає, чого вона інститут кинула.

Валентина Іванівна махнула рукою, ніби питання освіти сорокарічної давності було занадто великим для підвалу.

— Люди самі собі шукають, де поболіти.

І пішла далі. За хвилину звідти зашуміла вода.

Денис нахилився до Мар’яни:

— Банка велика?

— Замовкни.

— Я намагався допомогти.

— Не намагайся більше.

Андрій нарешті усміхнувся.

— Ви обидва дуже переконливі.

Мар’яна подивилася на білий конверт. Після Валентини Іванівни конверт уже не здавався таким моторошним. Просто лежав на полиці — дешевий папір, чорний маркер, її ім’я.

Вона підійшла ближче.

— Не чіпайте голими руками, — сказав Денис.

Мар’яна повернула голову.

— Чого?

— Відбитки.

Андрій засміявся першим. Навіть Мар’яна здалася.

— Ти передивився кримінальних серіалів.

— А якщо серйозно?

— Якщо серйозно, тут підвал, де двадцять років усе чіпали всі.

— Але ми його раніше не бачили.

— І що ти пропонуєш? Викликати криміналістів на напис «Мар’яні»?

Денис знизав плечима.

— Хоча б сфотографуй до того, як візьмеш.

Це вже було розумно. Мар’яна зробила два фото.

Потім узяла конверт за край. Він був не заклеєний.

Андрій відсунув коробку Сергія і звільнив місце на табуреті.

— Тут відкриєте?

Мар’яна похитала головою.

— Нагорі.

Денис одразу погодився.

— Підтримую.

— Чому?

— Тут холодно.

Вони загорнули картину вдруге, перевірили двері й піднялися до квартири. Коробку Сергія Мар’яна несла сама.

Конверт лежав у кишені куртки.

На четвертому поверсі Денис сказав:

— А якщо там гроші?

— Я віддам тобі.

— Серйозно?

— Ні.

— А якщо реально гроші?

— Тоді тим більше ні.

Андрій ішов позаду.

— Ви дуже підтримуюча сестра.

— Він уже шукав гроші в картині.

— Там не було.

— Поки що, — сказав Денис.

Мар’яна зупинилася посеред сходів.

— Навіть не думай про нижню планку.

— Я просто…

— Денисе.

— Добре.

Він пройшов повз неї, піднявши руки.

— Сім’я тотального контролю.

— Ти позичив майже мільйон і мовчав пів року.

— Аргумент прийнято.

У бабусиній квартирі було холодно. Мар’яна ввімкнула світло на кухні, поставила коробку Сергія на стілець. Андрій пішов перевірити, чи зачинене вікно в кімнаті, яке вони лишали прочиненим удень.

Денис уже поліз до холодильника.

— Там нічого нема.

— Учора був сир.

— Соня його принесла.

— А сьогодні?

— Не знаю.

Він відкрив.

— Є масло.

— Не чіпай.

— Чому?

— Бо не знаю, скільки йому.

Денис прочитав дату.

— Нормальне.

— Тоді їж.

— Без хліба?

Мар’яна зняла куртку.

— Я тебе в дитинстві недогодовувала?

— Ти мене в дитинстві взагалі не годувала.

— Я старша на шість років, а не на двадцять.

— Саме так казали всі погані няні.

Андрій повернувся з кімнати.

— Вікно закрив.

— Дякую.

Мар’яна поклала конверт на стіл. Вони сіли.

Денис перестав шукати їжу. Тепер, при звичайному кухонному світлі, напис був видний краще.

МАР’ЯНІ

Мар’яна ще раз подивилася. Щось у літерах було знайоме.

Не почерк, не одразу. Спосіб, у який «М» нахилялася трохи праворуч, а остання «і» стояла нижче за решту. Вона витягла з кишені ключ із пластиковою биркою.

Поклала поруч.

ЧУЖЕ НЕ ВИКИДАТИ

Денис нахилився.

— Це…