Глава 7. Гольдман

Стара газетна сторінка завантажувалася так повільно, ніби й сама не була певна, чи варто повертатися з 1999 року.

Спочатку з’явився заголовок, потім смуга сірого тексту, нарешті — фотографія, погана навіть за мірками старої оцифрованої газети: чоловік біля книжкової шафи, на стіні за ним кілька картин у важких рамах. Мар’яна збільшила.

Зображення розсипалося на квадрати.

— Нічого не видно.

Андрій підтягнув стілець ближче до ноутбука.

— Читайте.

Вона повернула масштаб назад.

Стаття була коротка. Невелика замітка в розділі міської хроніки: у приватній квартирі київського колекціонера Лева Гольдмана виявили зникнення кількох творів живопису. Слідів злому не було. Міліція розглядала версію, що людина, яка винесла роботи, мала доступ до помешкання.

Мар’яна прочитала абзац удруге.

— Тут немає назв.

— Нижче.

Внизу справді був список. Дві роботи художників, чиї прізвища нічого їй не говорили, одна графіка, ще якийсь етюд.

І:

«Жінка біля темного вікна», авторство приписується Матвію Руденку, 1926 рік. Мар’яна перестала прокручувати.

— Назва дуже підходить.

Андрій нахилився до екрана.

— «Приписується».

— Що?

— Не підтверджене авторство.

— Це добре чи погано?

— Для нас?

— Для картини.

— Для картини байдуже.

— Вибачте. Професійна відповідь.

Він забрав у неї мишку й відкрив нову вкладку.

— Якщо Руденко реальний і робота відома, має бути щось іще.

Пошук видав кілька старих каталогів, згадки про виставку українського міжвоєнного живопису, статтю мистецтвознавця й фотографію невеликого портрета, який нічим не нагадував картину з підвалу.

— Ви знаєте такого? — спитала Мар’яна.

— Прізвище чув. Не більше.

— Значить, ви не універсальний реставратор?

— Я роками будував репутацію, а ви знищили її за три дні.

Мар’яна відкрила ще один результат.

На сайті бібліотеки знайшовся оцифрований каталог початку двотисячних. Матвій Руденко — художник першої половини ХХ століття, довго маловідомий, частина робіт зберігалася в приватних зібраннях. Ніякого сенсаційного рейтингу цін, ніяких заголовків про мільйони.

Від цього стало трохи легше.

— Може, вона взагалі нічого не коштує.

— Може.

— Ви сказали це без ентузіазму.

— Бо людина, яка платить п’ятсот доларів за фотографію звороту, навряд чи робить це через любов до етикеток.

Мар’яна взяла телефон. Повідомлення від VV залишалося відкритим.

Якщо там є етикетка з прізвищем Гольдман — не телефонуйте в галереї.

— Чому саме не в галереї?

— Може, бо хоче купити сам.

— Він же написав, що не хоче.

— Люди іноді брешуть в інтернеті.

— Це руйнує мою віру в світ.

Андрій трохи відсунув ноутбук.

— Напишіть йому, звідки він знає.

Мар’яна подивилася на екран телефона.

— Не хочу.

— Чому?

— Бо тоді він зрозуміє, що етикетка є.

— Її може й не бути.

— Але він уже знає, що картина в нас.

— Через Дениса.

— Через Дениса він знає, що картина існує. А тепер ще знайшов мене.

Вона набрала номер брата. Цього разу Денис відповів швидко.

— Я нічого більше не робив.

— Добре, що ми починаємо розмову саме так.

— Я серйозно.

На фоні чулося клацання поворотника.

— Ти десь зупинився?

— Паркуюсь.

— Профіль VV написав мені.

Мовчання.

— Як?

— Знайшов номер у старому оголошенні про продаж квартири.

— Чорт.

— Дуже змістовно.

— Я видалив тему.

— Він побачив до того.

— Я знаю.

Денис важко видихнув.

— Що написав?

Мар’яна прочитала повідомлення дослівно.

— Гольдман, — повторив Денис.

— Ти знаєш?

— Ні.

— Тоді не гугли.

— Уже пізно.

— Денисе.

— Та зачекай.

Було чути, як він щось друкує. Мар’яна прикрила очі.

Андрій мовчки підсунув до неї свою склянку з водою. Вона відпила й поставила назад, навіть не подумавши, що склянка його.

— Є стара новина, — сказав Денис. — Дев’яносто дев’ятий, приватна колекція, кілька робіт пропали.

— Ми вже знайшли.

— А ще є форум 2008 року. Там хтось питає про Руденка й згадує Гольдмана.

— Не лізь далі.

— Чому?

— Бо ти вже один раз «просто подивився».

— Мар’ян, я не дитина.

Андрій підняв брови. Мар’яна відвернулася до вікна.

— Ти виставив у відкритий форум фотографію можливо краденої картини з бабусиного підвалу й назвав її родинною.

— Я не знав, що вона крадена.

— Саме тому люди зазвичай спочатку думають.

— Я думав, що вона може коштувати грошей.

Слова зависли між ними. Мар’яна повернулася до телефона.

— Навіщо?

Денис не відповів. За вікном майстерні, де вони все ще сиділи, хтось затягнув металеві ворота сусіднього боксу. Глухий гуркіт прокотився двором і стих.

— Денисе.

— Що «навіщо»? Продати, якщо це щось нормальне.

— Чуже?

— Бабусине.

— Звідки ти знав?

— Не знав.

— От саме.

— Добре. Зробив дурницю.

Мар’яна мовчала. Денис теж.

Потім його голос став іншим — без звичайного нахабства, без жарту, яким він найчастіше закривав незручне.

— Мені треба було швидко знайти гроші.

Мар’яна стиснула телефон.

— Скільки?

— Не зараз.

— Ти вже це казав.

— Бо не хочу по телефону.

— Тоді приїдь.

— Куди?

Вона назвала адресу майстерні.

— Я працюю до восьмої.

— Після.

— Мар’ян…

— Після.

Вона скинула. Андрій узяв свою склянку, подивився на неї, потім на Мар’яну.

— Це моя вода.

— Я знаю.

— Просто уточнив.

Вона мало не засміялася, але не вийшло.