Глава 6. Людина без імені

Денис відповів із третього разу.

— Ти де?

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— По голосу чую.

Мар’яна вийшла з підвалу в під’їзд. Андрій залишився внизу; він не просив її відійти, вона сама піднялася на кілька сходинок, бо раптом не хотіла обговорювати брата при ньому.

— Покажи всю переписку.

— Я ж скріни надіслав.

— Всю, Денисе.

На тому кінці щось зашурхотіло. Потім дзенькнули ключі.

— Зараз не можу. Я за кермом.

— Ти десять хвилин тому був на замовленні.

— А замовлення, на твою думку, літають?

— Зупинись десь.

— Мар’ян…

— Будь ласка.

Він замовк. Це подіяло краще, ніж якби вона накричала.

— Добре. Хвилину.

Дзвінок урвався.

Мар’яна сіла на сходинку. Двері під’їзду відчинились; увійшла жінка з маленьким хлопчиком, який тягнув за мотузку пластиковий самоскид. Вона привіталася, хлопчик уважно подивився на Мар’яну, на телефон у її руці, потім ще раз на Мар’яну.

— А ви тут живете?

— Колись жила.

— А зараз?

— Зараз ні.

Хлопчик задумався.

— А чого прийшли?

Мати вже відчиняла ліфт.

— Михайле.

— Що?

— Не треба людей допитувати.

Він зайшов у кабіну й сказав звідти:

— Я просто питаю.

Двері зачинилися. Мар’яна дивилася на них ще кілька секунд.

Знизу вийшов Андрій.

— Вас уже й діти перевіряють.

— Скоро Валентина Іванівна видасть мені бейдж.

Він сів через одну сходинку. Не надто близько, але й не так далеко, щоб це було випадково.

— Що Денис?

— Зупиниться й надішле все.

— Він справді нічого тому чоловікові не сказав?

— Каже, що ні.

— Ви йому вірите?

Мар’яна потерла перенісся.

— Так.

Потім додала:

— У тому, що він не сказав адресу.

Андрій коротко усміхнувся.

— Уже непогано.

Телефон завібрував. Денис переслав шість скрінів.

Перші повідомлення були саме такими, як він розповідав.

art1977:
Цікавий об’єкт. Є фото підпису крупніше?

Денис:

Нема. Можу зробити.

art1977:
Де картина?

Денис не відповів.

Далі інший користувач — oldframe:

Не реставруйте і не чистіть. Якщо можете, сфотографуйте зворотну сторону рами.

Денис:

Навіщо? Можливо, там буде маркування.

Потім приватне повідомлення від профілю без аватара — VV. Добрий вечір. Побачив ваш допис. Звідки робота?

Денис:

Родинна. Мар’яна зупинилася.

— От же…

Андрій нахилився до екрана.

— Він сказав, що родинна.

— Я бачу.

Далі:

VV:
Ви впевнені?

Так. Тоді хтось із вашої родини має знати походження.

Денис уже не відповідав.

Через годину:

Якщо робота продається, готовий обговорити.

А ще пізніше:

500 USD за якісні фото звороту й маркувань. Нічого більше. На наступному скріні було сьогоднішнє повідомлення:

Фото достатньо. Я знаю, що це. І те, яке Мар’яна вже бачила:

Якщо картина все ще у вас, нікому її не показуйте. Під ним — ще одне.

Особливо публічно. Андрій простягнув руку.

— Можна?

Мар’яна віддала телефон. Він переглянув усі скріни ще раз.

— Профіль відкривається?

— Зараз.

Вона натиснула на ім’я. Сторінка майже порожня. Реєстрація три роки тому, жодних публічних дописів, кілька коментарів у темах про атрибуцію живопису й старі рами. Ні імені, ні фото, ні міста.

— Дуже корисно, — сказала Мар’яна.

— Може бути звичайний колекціонер.

— Який платить п’ятсот доларів за фотографію.

— Колекціонери бувають дивні.

— Ви зараз їх захищаєте?

— Я працюю з людьми, які купують стільці дорожче за мою машину. У мене широкий діапазон норми.

З підвалу долинув звук. Наче щось легке впало. Обидва повернули голови.

— Ви двері зачинили? — спитала Мар’яна.

— Ні.

Вони підвелися одночасно. Андрій пішов першим.

У коридорі нікого не було. Тільки біля сьомої комірчини лежала на підлозі стара картонна папка, яку Мар’яна раніше не бачила.

— Це було там?

— Не знаю.

Андрій зайшов усередину. Коробка Сергія стояла на табуреті. Згорток із картиною — у кутку.

Нічого не змінилося. Мар’яна підняла папку. З неї вислизнула газета, складена вчетверо.

— Мабуть, упала з полиці.

Андрій подивився вгору.

— Можливо.

Газета була стара, папір уже став жовто-сірим і ламався на згинах. Мар’яна розгорнула.

— Дев’яносто дев’ятий.

— Дата?

— Тридцять перше грудня.

На першій сторінці — політика, курс валют, фотографія ялинки на Майдані.

— Символічно, — сказав Андрій.

— Що?

— Нічого. Просто саме той Новий рік на фотографіях.

Мар’яна перегорнула сторінку.

— Може, бабуся нею щось загортала.

— Найімовірніше.

Папка містила ще кілька газетних вирізок, рахунки за електрику, стару інструкцію до пральної машини й листівку із зображенням Праги. Ніякої сенсації.

Мар’яна видихнула. Андрій це почув.

— Розчаровані?

— Навпаки.

— А звучало як «шкода».

— Я вже починаю боятися кожного папірця.

Вона поклала все назад. Телефон задзвонив.

Ольга. Мар’яна на секунду заплющила очі.

— Забула.

— Покупці?

— Так.

Вона відповіла.

— Алло.

— Мар’яно, я коротко. Вони дають повну ціну й хочуть завдаток у четвер. Є одна умова.

— Яка?

— Їм треба раніше заїхати.

— Наскільки раніше?

— Вони продають свою, там угода вже на фініші. Хотіли б отримати ключі одразу після оформлення, без місяця на звільнення.