Глава 5. Не віддавати

Мар’яна написала одне слово:

Прізвище? Відповідь прийшла, поки Павлова машина ще стояла на світлофорі.

Козлов. Вона перевела погляд із повідомлення на фотографію коробки.

СЕРГІЮ НЕ ВІДДАВАТИ.

Отже, не той Сергій. Або саме той.

За останні три дні Мар’яна вже перестала вірити, що бабусині написи можуть щось спростити. Ви жили в цьому будинку?

Так. 19 квартира. Дуже давно. Наступне повідомлення з’явилося майже одразу.

Клавдія Петрівна знала мене і мою дружину Ларису. Коробка, скоріш за все, наша. «Скоріш за все» Мар’яні не сподобалося.

Вона набрала:

Що в ній? Цього разу Сергій Козлов відповідав довше.

Документи. Фотографії. Деякі особисті речі. Нічого такого, чого не можна було вгадати, якщо тобі сказали про стару коробку.

Мар’яна сіла на лавку біля під’їзду. Синя миска, яку вона забрала з квартири, лежала поруч у пакеті. Вітер раз у раз намагався загорнути край пакета навколо її ноги. Що саме з документів?

Три крапки з’явилися й зникли. Мар’яно, я не дуже розумію, навіщо цей допит. Це речі моєї сім’ї.

Вона вже хотіла відповісти, але побачила ще одне: Валентина Іванівна сказала, ви хочете повернути людям те, що Клавдія зберігала. Я можу під’їхати сьогодні.

Мар’яна відкрила фотографію напису ще раз. Зателефонувала матері.

Та відповіла після п’ятого гудка.

— Ти зайнята?

— Я фарбую.

— Що?

— Полицю.

— Навіщо?

— Бо твій батько обдер її, коли свердлив.

Десь поруч Віктор Данилович сказав:

— Не я обдер.

— Вона сама обдерлася?

— Стіна сиплеться.

— Мамо.

— Кажи.

— Ти пам’ятаєш Сергія Козлова? Дев’ятнадцята квартира.

Тиша тривала секунди три.

— Ні.

Потім:

— Козлов… Стривай. Ларисин чоловік?

— Він пише, що дружину звали Ларисою.

— А.

Материнське «а» було вже іншим. Мар’яна випросталася на лавці.

— Що?

— Нічого. Вони давно виїхали.

— Куди?

— Я звідки знаю. Десь на Троєщину, здається. Чи на Воскресенку. Це ще коли ти вчилася.

— Бабуся щось їхнє зберігала?

— Могла.

— А чому вона могла написати «Сергію не віддавати»?

З іншого боку знову запала тиша. Цього разу мати вже не поспішала відповідати.

— Там так написано?

— Так.

— Покажи.

— Я вчора фотографію надсилала.

— Я всі не дивилася.

Мар’яна відправила фото й почекала. Чула, як мати щось говорить батькові, потім шарудіння, ніби та витирала пальці, перш ніж узяти телефон.

— Так, це її почерк.

— Я знаю, що її.

— Ну то не віддавай.

Мар’яна заплющила очі.

— Дуже допомогла.

— А що я маю сказати? Якщо мама спеціально написала…

— Може, двадцять років тому була якась сварка.

— Може.

— Може, Сергій узагалі має право на ці речі.

— Може.

— Мам.

— Мар’яно, я їхнє життя не пам’ятаю. Лариса до мами часто ходила, це точно. Сергій… Сергій менше.

— Вони розлучилися?

— Здається.

— Через що?

— А це вже не твоя справа.

Мар’яна глянула на телефон.

— Тобто не пам’ятаєш, але це не моя справа.

— Саме так.

— Чудово.

— Спитай в Андрія.

— Чому в Андрія?

— Він там жив.

— І я там жила.

— Ти там у той час тільки ночувати до бабусі приїздила й по дискотеках бігала.

— Я не бігала по дискотеках.

— Добре. Ходила.

Батько знову щось сказав.

Мати відповіла йому:

— Та фарбуй уже, я розмовляю!

Потім повернулася до Мар’яни:

— Андрій старший за тебе. Він має пам’ятати.

— На чотири роки.

— У двадцять років це багато.

— А зараз?

— А зараз вам обом уже однаково.

Мар’яна поклала слухавку раніше, ніж мати встигла розвинути тему.

За пів хвилини прийшло повідомлення:

А що за Андрій? Мар’яна заблокувала телефон.

Андрій не відповідав.

Мар’яна написала йому коротко:

Ви пам’ятаєте Сергія Козлова з 19-ї? Повідомлення залишилося непрочитаним.

Вона ще трохи посиділа біля старої квартири, потім підхопила пакет із мискою й пішла до метро. До бабусі їхати не хотілося. Додому теж.

У вагоні навпроти неї сидів чоловік із величезним букетом хризантем. Квіти займали сусіднє місце й раз у раз торкалися пелюстками плеча жінки поруч. Та спочатку відсувалася, потім перестала, а за дві зупинки вже обережно притримувала букет, коли чоловік шукав щось у рюкзаку.

Мар’яна дивилася на них, поки телефон у руці не завібрував. Андрій.

Пам’ятаю. А що? Вона відправила скриншот переписки із Сергієм і фотографію коробки.

Відповідь з’явилася швидко:

Не віддавайте. Мар’яна насупилася.

Чому? Андрій почав набирати, перестав.

Потім:

Можете під’їхати в майстерню? Вона подивилася на карту над дверима вагона.

Де? Він скинув адресу.

Мар’яна мала виходити через дві станції. Майстерня була в протилежний бік.

Вона проїхала свою.

У дворі колишньої промзони було тихіше, ніж Мар’яна очікувала. Дві старі цегляні будівлі, нові пластикові вікна, металеві двері з різними табличками: кераміка, фотостудія, ремонт велосипедів. Біля дальньої стіни стояли складені дерев’яні рами й двері без скла.

Андрієва майстерня знайшлася за запахом раніше, ніж за номером. Дерево, лак, пил.

Двері були відчинені. Усередині працювала шліфувальна машинка, тому Мар’яна постукала двічі й не почула навіть сама себе. Чоловік біля верстака нарешті помітив її, вимкнув інструмент і зняв навушники.

Це був не Андрій. Років двадцяти п’яти, високий, із густою рудуватою бородою й окулярами в прозорій оправі.