Глава 4. Квартира на двох

Павло запізнився на сім хвилин.

За час їхнього шлюбу Мар’яна навчилася розрізняти його запізнення: на три хвилини — випадковість, на десять — затор, на пів години — він десь говорив із людиною й не міг нормально попрощатися. Сім хвилин були новим форматом.

Вона стояла біля під’їзду їхньої колишньої квартири з двома ключами в руці й дивилася, як рієлторка Ольга пише комусь голосове повідомлення, відвернувшись до клумби.

— Ні, я не можу їм сказати «думайте швидше», — говорила вона. — Люди продають трикімнатну, а не пиріжок. Так. Так. Добре. Передзвоню.

Вимкнула телефон, повернулася.

— Він буде?

— Буде.

— Бо покупці вже їдуть.

— Павло теж.

Ольга кивнула так, ніби занесла цю інформацію до внутрішнього протоколу.

Їй було близько п’ятдесяти, вона носила дуже білі кросівки й говорила про нерухомість без жодної романтики. Мар’яна саме тому її й вибрала. Інша рієлторка на першій зустрічі назвала квартиру «вашим сімейним гніздечком», після чого Мар’яна перестала відповідати на її дзвінки.

Чорна Skoda різко пригальмувала біля тротуару. Павло вийшов із машини з паперовим пакетом.

— Пробач.

— Сім хвилин.

— Ти рахувала?

— Я завжди рахувала.

— Це правда.

Він поцілував Ольгу в щоку, Мар’яні кивнув і простягнув пакет.

— Тримай.

— Що це?

— Булочки.

— Навіщо?

— Не знаю. Їхав повз пекарню.

Вона заглянула всередину. Кориця.

— Ти їх не їси.

— Ти їси.

Ольга вже прямувала до дверей.

— Якщо ви закінчили вашу дуже дивну розлучену комунікацію, ходімо. Люди будуть за десять хвилин.

Павло подивився на Мар’яну.

— Вона завжди така?

— Тому я її й найняла.

— Ми її найняли.

— Ти тільки підписав договір.

— Оце і є мій внесок.

У ліфті вони стали поруч, не дивлячись одне на одного. Це теж було знайомо, хоча останні два роки вони рідко опинялися в настільки маленькому просторі вдвох. Павло постарів.

Мар’яна помітила це не вперше, але сьогодні — дуже конкретно: біля лівого ока з’явилися дві глибші складки, які колись проступали лише коли він сміявся. Волосся на скронях стало світлішим. Куртка нова. Годинник старий.

Він помітив її погляд.

— Що?

— Нічого.

— У мене щось на обличчі?

— Вік.

Павло повільно повернувся до неї.

— Дякую.

— Будь ласка.

— Ти теж прекрасно виглядаєш.

— Я не питала.

— А я все одно сказав.

Двері ліфта відчинилися. Ольга вже стояла біля квартири.

— Ви завжди так?

— Уже ні, — відповіли вони одночасно.

Ольга похитала головою.

— Шкода. Було б веселіше продавати.

Мар’яна вставила ключ у замок.

Квартира зустріла їх запахом закритих приміщень: дерев’яної підлоги, пилу, сухого повітря. Вона приходила сюди тиждень тому прибрати перед показами, але відчуття залишилося те саме — ніби хтось вийшов на годину й чомусь не повернувся два роки.

У передпокої досі висіло дзеркало, яке Павло ненавидів.

— Треба було зняти, — сказав він.

— Навіщо?

— Воно робить коридор вузьким.

— Коридор і є вузький.

— Не обов’язково людям одразу про це повідомляти.

Ольга пройшла повз них.

— Люди мають очі.

— Дякую, Ольго.

— Завжди рада.

Мар’яна віднесла булочки на кухню. Кухня була майже порожня. Старий стіл залишився, бо ніхто з них не хотів його забирати. Два стільці, холодильник, верхні шафки. На підвіконні — маленький горщик без рослини.

Колись тут стояли базилік, кріп і м’ята, які Павло купував у супермаркеті в горщиках і називав «городом». Усі помирали приблизно за тиждень.

— Ти холодильник вимкнула? — спитав він із дверей.

— Так.

— А воду?

— Так.

— Газ?

Мар’яна обернулася.

— Павле.

— Я просто питаю.

— Я два роки живу сама.

— Це не гарантує, що ти пам’ятаєш про газ.

— А шістнадцять років із тобою гарантували?

— Ні. Тому я й перевіряв.

Ольга заглянула.

— Я вас прошу: перед покупцями не демонструйте, чому ви розлучилися.

Мар’яна засміялася. Павло взяв одну булочку.

— Ми не через газ.

— Мені не треба знати.

— Ви самі почали.

— І вже шкодую.

Вони розійшлися по кімнатах. Мар’яна відчинила вікно в спальні. Повітря було холодне, знизу тягнуло мокрим асфальтом. На протилежному будинку хтось сушив ковдру через балконні перила.

У кутку лишилися дві маленькі дірки в стіні. Тут висіла фотографія з моря.

Не весільна. Звичайна, зроблена кимось із друзів: Павло стоїть по коліна у воді, Мар’яна сидить у нього на плечах і однією рукою тримає капелюх. Їй було двадцять сім, йому тридцять. Вони тоді посварилися ще до сніданку через орендовану машину, помирилися в морі, ввечері знову посварилися через ресторан.

Фотографію забрав Павло. Мар’яна не знала навіщо.

— Вікно нормально? — запитав він із коридору.

— Так.

Він зайшов, перевірив ручку.

— Тут трохи тягне.

— Покупцям не кажи.

— А як же чесність?

— Коридор вузький, вікно тягне. Може, ще скажеш, що сусід зверху о другій ночі пересуває меблі?

— Він уже не пересуває.

— Помер?

— Переїхав.

— Ти звідки знаєш?

— Я іноді сюди заходив.

— Навіщо?

Павло затримав руку на рамі.

— Пошта приходила.

— Пошта внизу.

— Перевіряв квартиру.

— Я теж перевіряла.

— Не завжди ж одночасно.

Він поправив жалюзі. За вікном дитина на майданчику кричала, що не хоче додому. Мати стояла поруч із самокатом і чекала, не переконуючи.

— Ти роботу втратила? — спитав Павло.

Мар’яна повільно повернула голову.

— Хто сказав?

— Денис.

— Коли?

— Учора.