Глава 3. Тамарині фотографії

У понеділок о десятій ранку Мар’яна вже встигла отримати чотирнадцять робочих листів від людей, які поки не знали, що вона більше не працює, два повідомлення від HR, одне від Павла про завтрашній перегляд квартири і фотографію від матері.

На фотографії батько стояв біля бабусиної полиці, яку вони вчора привезли додому. Полиця висіла над телевізором. Криво.

Під фото було написано:

Він каже це стіна. Мар’яна збільшила знімок, подивилася на лінію стелі, потім на полицю й відповіла:

Передай, що Андрій із 27-ї міг би повісити рівніше. Мати поставила смайлик, який сміється до сліз.

Через хвилину:

Хто Андрій? Вона сиділа на бабусиній кухні з ноутбуком, чашкою кави й аркушем, на якому спочатку планувала скласти список справ, але після третього пункту перейшла до прізвищ із коробок.

Тамара — зв’язалась. Не в Києві. Іра — забрала.

Лєна, 14 — шукаємо. Сергій — ?

«Коли перестануть сваритися» — ?

А.К. — ?

Останнє вона обвела ручкою, сама не знаючи навіщо.

На підвіконні лежала зелена хустка. Мар’яна принесла її назад уранці, бо вдома вона весь вечір чіплялася за дверну ручку, а прибрати в шафу не хотілося. Тепер хустка лежала поруч із бабусиним алое так природно, наче нікуди й не їздила.

Телефон засвітився.

Тамара:
Доброго ранку. Донька може під’їхати десь об 11. Я їй ваш номер дала.

За хвилину:

Тільки якщо там буде синій конверт, не давайте їй. Мар’яна перечитала.

Почала набирати:

Чому? Стерла.

Написала:

Добре.

Одразу прийшла відповідь:

Вона буде питати. Мар’яна відсунула телефон.

— Прекрасно.

Учора в неї була бабусина комірчина. Сьогодні вона вже стала людиною, якій незнайомі жінки доручають регулювати доступ дорослих дітей до сімейних конвертів. Кава охолола.

За стіною сусіди почали свердлити. Мар’яна відкрила ноутбук і спробувала відповісти на лист від колеги, яка просила скинути стару презентацію для клієнта. Написала:

Привіт. Я вже не веду цей напрям… Зупинилася.

Видалила.

Написала:

Привіт, презентація в папці Q3 / Retail / Final. Натиснула «відправити».

Потім ще хвилину дивилася на лист.

Її корпоративний доступ поки працював. Виходило, що ще кілька днів вона могла бути привидом у власному офісі: заходити в систему, відповідати людям, пересилати файли, поки десь уже переписували таблицю без її прізвища.

У двері подзвонили. Мар’яна закрила ноутбук.

На порозі стояла жінка років сорока п’яти з коротким темним волоссям, у білій сорочці, джинсах і кросівках. В одній руці — автомобільні ключі, в другій — два паперові стакани.

— Мар’яна?

— Так.

— Оксана. Тамарина донька. Я не знала, яку ви п’єте, тому одна чорна, друга з молоком.

Мар’яна відступила, пропускаючи її.

— Ви всім незнайомим людям приносите каву?

— Тільки тим, у кого речі моєї мами.

Вона зайшла на кухню, поставила стакани на стіл і відразу побачила три коробки, які Мар’яна принесла з підвалу вранці.

— Оця?

— Так.

Оксана зняла окуляри з голови, поклала поруч із кавою.

— Господи. Вона ще існує.

— Коробка?

— Мама.

Мар’яна глянула на неї.

— Жартую. Коробка.

Оксана сіла навпочіпки, провела пальцями по напису ТАМАРА. ФОТО. ДОКУМЕНТИ і видихнула крізь ніс, ніби тут було щось смішне, чого Мар’яна поки не розуміла.

— Мама сказала, коли це залишила?

— Ні.

— Звичайно.

Вона сіла просто на підлогу. Мар’яна принесла ножиці, але скотч майже не тримався. Оксана відірвала його руками, підняла кришку.

Зверху лежали фотографії в прозорих пакетах, два альбоми, тонка папка з документами і кілька зошитів. Оксана взяла перший альбом.

— О.

На обкладинці хтось наклеїв золоту цифру 1998.

— Мені тут сімнадцять.

Мар’яна сіла на край крісла.

— Ви не знали, що це в бабусі?

— Я взагалі не знала, що мама щось у неї залишала. Після того як бабця померла, ми квартиру продавали дуже швидко. Мама тоді все пакувала як божевільна — частину нам, частину на дачу, частину комусь «на тиждень». Очевидно, тиждень затягнувся.

Оксана перегорнула кілька сторінок.

На фотографіях були столи з клейонками, святкові сукні, чоловіки в сорочках із надто широкими комірами, діти з тортами. У кадр постійно потрапляли чужі руки, половини облич, чиєсь плече. Ніхто не намагався виглядати природно; люди просто жили перед камерою так, як тоді вміли.

— Це тут? — спитала Мар’яна.

— У цьому будинку. Бачите шафу? Це квартира тітки Зої з другого поверху. Вона на всі свята готувала холодець, який ніхто не любив, але всі хвалили.

Оксана засміялася, перегорнула сторінку.

— А це ваша бабуся.

Мар’яна нахилилася.

Клавдія Петрівна стояла біля столу в темно-синій сукні з дрібними білими квітами, яку Мар’яна вчора поклала в коробку «віддати». Молодша років на двадцять п’ять, з коротшою зачіскою, вона сперечалася з кимось поза кадром і тримала в руках ніж.

— Та сама, — сказала Мар’яна.

— Вона завжди щось різала. Хліб, ковбасу, чиїсь аргументи.

Наступні сторінки Оксана переглядала повільніше. Декілька фотографій дістала, поклала поруч із собою. На одній Тамара була зовсім молода — яскраво-руда, у довгій джинсовій спідниці, з сигаретою між пальцями. Оксана показала Мар’яні.

— Вона тепер каже, що ніколи не курила.

— Фотодоказ.

— Я їй це продам.

— Не віддавайте дешево.

— У нас складні стосунки. Буду торгуватися.

Мар’яна посміхнулася. Десь під альбомами лежав конверт. Звичайний синій поштовий, потертий на краях.