Глава 2. Будинковий чат

У неділю о восьмій сімнадцять Мар’яну додали до групи «НАШ БУДИНОК 24 🏠».

Вона дізналася про це не одразу. Спочатку телефон двічі коротко дзенькнув на тумбочці, потім ще раз, потім за хвилину почав вібрувати майже безперервно. Мар’яна, не відкриваючи очей, намацала його рукою, впустила між ліжком і стіною, вилаялася, полізла діставати — і поки витягувала, кількість непрочитаних повідомлень зросла з дев’яти до двадцяти трьох.

Номер адміністратора вона не знала. Зате останнє повідомлення було від матері.

Мама:
Я дала Валентині твій телефон, бо ти ж сама всіх не знайдеш.

Мар’яна сіла.

Кімната була сіра від ранкового світла. На стільці лежали вчорашні джинси, на підвіконні сохла чашка, яку вона привезла від бабусі й помила вже вдома. Зелену хустку вона вчора все-таки взяла; зараз та висіла на дверній ручці, бо іншого місця Мар’яна їй не знайшла.

Телефон знову дзенькнув.

Валентина Іванівна, 38 кв.:
Мар’яна це онучка Клавдії Петрівни. Вона знайшла речі внизу.

Нижче була фотографія. Мар’яна впізнала власний кадр із підвалу.

— Мамо…

Телефон задзвонив. Вона навіть не подивилася хто.

— Ти навіщо мої фотографії розіслала?

— Доброго ранку.

— Доброго. Навіщо?

— Я Валентині одну показала.

— Звідки вона в тебе?

На тому кінці запала невинна тиша.

— Ти вчора мені показувала.

Мар’яна потерла очі. Справді показувала. На кухні. Поки батько пояснював, що бабусин пилосос ще «походить років десять».

— Я показала тобі. Не будинку.

— А як ти збиралася людей шукати?

— Не о восьмій ранку.

— Вони самі пишуть, тобі ж легше.

У групі з’явилося ще шість повідомлень.

— Хто ця Валентина?

— Господи, Мар’яно. Валя з першого під’їзду.

— Це мені дуже допомогло.

— Висока, руда була.

— Була?

— Ну, зараз вона сива.

— Мам.

— Чоловік у неї ще на «Волзі» їздив.

— Тепер я точно знаю.

Мати трохи образилася.

— Не хочеш — не треба.

Мар’яна відкинула ковдру.

— Я не сказала, що не хочу. Я сказала…

— Вони тобі самі все розкажуть. Клавдія половину цих людей знала сорок років.

У слухавці щось загриміло.

— Що ви робите?

— Батько полицю вішає.

— Яку?

— З бабусиної квартири.

Мар’яна опустила ноги на підлогу.

— Ви ще й полицю забрали?

— Хороша полиця.

Здалеку почувся голос батька:

— Людо, олівець де?

— На столі!

— Нема!

— Перед тобою!

Мати прикрила слухавку, але недостатньо добре.

— Ну очі відкрий, Вітю!

Мар’яна дочекалася.

— Мам.

— Що?

— Більше нічого людям не надсилай без мене.

— Добре.

Це прозвучало надто швидко.

— І Денису скажи.

— А Денис що?

— Не знаю. На випередження.

— Він спить.

— Звідки ти знаєш?

— Я йому дзвонила.

Мар’яна подивилася на годинник.

— О сьомій п’ятдесят?

— Було питання.

— Яке?

— Неважливо.

Вони попрощалися, і Мар’яна нарешті відкрила будинкову групу. Там було вже сорок сім повідомлень.

Перші десять стосувалися не її взагалі. Хтось знову залишив пакет зі сміттям біля ліфта, хтось вимагав з’ясувати, чий білий Renault перекрив виїзд, і невідомий номер із фотографією півоній повідомляв, що Renault не білий, а «молочний».

Потім почалися коробки.

Ірина, 14:
ЛЄНА 14 КВ це може бути наше. Я спитаю маму.

Тамара:
Фото документи можливо моє!!! Клавдія колись брала коли ми переїжджали.

Через хвилину:

Я зараз не в Києві.

Ще через одну:

НЕ ВИКИДАЙТЕ БУДЬ ЛАСКА.

І потім, очевидно вирішивши, що цього мало:

ТАМ Є ФОТО МАМИ.

Мар’яна набрала:

Нічого не викидаю. Напишіть мені приватно. Відповідь прийшла миттєво.

Дякую вам велике ❤️❤️❤️ Далі якийсь Микола Петрович написав, що спільні підвальні приміщення взагалі не можуть використовуватися для зберігання приватних речей. Йому відповіла Валентина Іванівна:

Микола ви там 30 років тримаєте шини.

Микола Петрович написав:

Це інше. Мар’яна дочитала до кінця, відклала телефон і пішла ставити чайник.

Вона прожила в цій квартирі вже майже два роки, але кухня досі мала вигляд місця, де людина затрималася ненадовго. На холодильнику не було магнітів, на столі — нічого, крім цукорниці й зарядки. Дві коробки після переїзду з квартири, де вони жили з Павлом, так і стояли на верхній полиці в коридорі. В одній були книги. Що в другій, Мар’яна вже не пам’ятала.

Поки закипала вода, група знову ожила. Хтось надіслав голосове на дві хвилини сорок секунд.

Мар’яна навіть не натиснула. Прийшло приватне повідомлення з незнайомого номера.

Доброго дня. Це Андрій, 27 квартира. Вона сперлася стегном об стільницю.

Наступне:

Валентина Іванівна вже організувала вам громадський прийом?

Мар’яна набрала:

З 8:17.

Три крапки з’явилися майже одразу. Вам ще пощастило. О шостій вона тільки читає новини.

Мар’яна усміхнулася й поставила чашку під чайник. Ви знаєте цих людей?

Цього разу він відповів не одразу. Частину. Кого не знаю я, знає моя мама. Кого не знає мама, знає Валентина Іванівна. Але тоді вам доведеться вислухати ще й історію кожного шлюбу.

Мар’яна подумала й написала:

Скільки коштує консультація? Кава.

Вона вже набрала дорого, але стерла. Телефон знову дзенькнув.

І не сьогодні зранку. У мене дитина ще спить. Мар’яна перечитала останній рядок.

Потім сама не зрозуміла, навіщо відкрила його фото профілю. Там не було обличчя — тільки шматок темної дерев’яної стільниці, на якій лежали стамески. Чайник клацнув.